У християнстві існує багато способів служіння Богові, але чернече покликання – мабуть один з найглибших і найвищих проявів цієї відданості. Воно народжується з прагнення цілковито присвятити себе Богу.

Про місію чернецтва розмірковує Предстоятель ПЦУ Митрополит Епіфаній на своїй сторінці в Facebook.

Він розповідає, що батьківщиною монашества вважається Єгипет, де у Нільській долині святий Антоній Великий уперше відповів на заклик Христа повністю віддатися служінню Господу. Наслідуючи заклик Спасителя, Антоній роздав своє майно та почав вправлятися в аскетизмі. Чимало років він прожив у глибокому усамітнені, а після 26-літнього життя в пустелі, в 306 році святий Антоній почав збирати навколо себе учнів. Відтак він став прикладом повної відданості Богові, без прив’язаності до земних благ.

“Якщо у IV столітті Єгипет був осередком монашества, то у V–VI століттях його центр поступово зміщується на Схід – у Палестину та Сирію, де чертецтво активно розвивається. Особливу роль у поширенні монашого життя в Каппадокії відіграли святителі Василій Великий, Григорій Богослов і Григорій Ниський. Святий Василій Великий відомий як організатор східного монашества, автор важливих монаших правил, які залишаються актуальними до сьогодні.

Святий Василій фактично сформував ідеал монаха, який був накреслений і втілений у житті святого Антонія. Для нього монах – це істинний християнин, для якого аскетизм – не просто набір окремих правил, а стан святості та глибокої відданості Богові. Крім любові до Бога, монах повинен щиро любити й ближнього. Василій уявляв монастирі не як ізольовані пустельні осередки, а як спільноти поруч із містами і селами. На його думку, монашество не є запереченням або приниженням людської природи, а її поверненням до початкової чистоти і повноти – це не відкидання стародавньої мудрості, а її завершення і втілення.

Коли стародавні центри монашого життя – Єгипет і Палестина – втрачали провідну роль, нові осередки виникли в Константинополі та незабаром на Афоні. Афон став одним із найвідоміших центрів духовності Сходу завдяки подвижникам, як-от святий Петро Афонський, який провів понад 50 років у молитві та мовчанні.

На наших землях християнство почало поширюватися ще до великого Хрещення України-Руси у 988 році. Монашество тут починалося з усамітнення в лісах і стало шляхом суворого аскетизму та прагнення жити ангельським життям, яке Бог заповідав людині від початку.

Однак що ж саме рухає ченця обирати цей непростий шлях? Яка справжня сутність його покликання і в чому сенс щоденного подвигу?

Місія монашества – бути духовним світлом, що веде самого подвижника та інших до вічного життя. Як маяк освітлює шлях морякам, так чернець молитвою веде людські душі до Бога. Часто люди, навіть невіруючі, приходячи до монастиря і бачачи подвижників, переживають духовне пробудження.

Нині чернецтво залишається життєво необхідним світу. У час інформаційного шуму і духовного виснаження монахи мовчки нагадують: джерело миру – в тиші серця. Чернець вступає на свій шлях через любов до Бога, яка неминуче виливається в любов до ближнього. Він страждає разом із людством, молиться і віддає свою душу за інших, ця молитва підтримує світ.

Завдання сучасного монашества – бути джерелом тиші, молитви і любові у світі, що забув про них. Через молитовний досвід і присутність ченців багато людей отримують духовну підтримку, пробуджуються до віри і знаходять шлях до Бога.

Дорогі в Христі брати і сестри, якщо у вашому серці лунає тихий поклик – не глушіть його. Чернецтво – не проста втеча від світу, а насправді глибока форма його преображення, посвята, що світить далеко за межі монастиря. Нехай молитви тих, хто присвятив своє життя Богові, будуть людині дороговказом у темряві – духовними маяками, що світять, коли людство шукає шлях додому, назустріч Небесному Отцю”, – зазначає Митрополит Епіфаній.

Comments are closed.