40 років тому на площі Святого Петра у Ватикані сталася трагічна подія – замах на Папу Івана Павла ІІ. Алессандро Джізотті, заступник редакційного директора Дикастерії у справах комунікації Святого Престолу, ділиться своїми роздумами про той день, що закарбувався у людській пам’яті та в якому любов і молитва перемогли ненависть, повідомляє Vatican News.
Навіть через сорок років після тієї події по тілу проходить мороз, коли переглядаємо ці драматичні зображення, переслуховуємо звуки та гамір того весняного дня. О 17:19 Іван Павло ІІ проїжджає між секторами з вірними, що зібралися на загальну аудієнцію в середу, бере на руки маленьку дівчинку, а потім віддає її батькам. Через кілька секунд лунає приглушений звук пострілу, а потім ще один. Папа, поранений в живіт, падає у панорамному автомобілі, яким проїжджав площею. Тривожні моменти. Люди збентежені. Спочатку вони не розуміють, що насправді сталося, не можуть повірити.
Багато паломників починають плакати, багато стають на коліна, моляться з вервицею в руках, яку вони принесли з собою, щоб Папа її поблагословив. Дехто пригадав, що саме цього дня, 13 травня, 64 роками раніше, Пречиста Діва Марія з’явилася маленьким пастухам у Фатімі. Таким чином, Божий люд ввіряє Богородиці Папу, гаслом якого були слова: «Totus tuus, Maria! – Увесь твій, Маріє». Саме втручанню Матері, як він зізнався пізніше, Папа Войтила завдячував своє виживання. Якщо одна рука хотіла його вбити, інша – потужніша – відхилила кулю і врятувала йому життя.
Того дня 13 травня по полудні, з периметру Ватикану молитва відразу поширилася швидкими концентричними колами, щоб охопити весь світ. Саме молитва стала спонтанною реакцією мільйонів людей відразу після того, як вони дізналися, що Папа перебуває на межі між життям і смертю. У ті години, вражений цим інцидентом, молився також отець Хорхе Маріо Берґольйо, на той час ректор Колегії святого Йосифа в Сан-Міґелі, що в провінції Буенос-Айреса. Сьогодні, ділячись своїми спогадами про ті події, Папа Франциск пригадує, що того дня, 13 травня, перед обідом він перебував в Апостольській Нунціатурі в Аргентині з нунцієм Убальдо Калабрезі та одним венесуельським священиком о. Уґальде. Ту страшну новину повідомив йому тодішній секретар Нунціатури монсеньйор Клаудіо Марія Челлі.
Молитва вірних не припинялася, аж доки Іван Павло ІІ не опинився поза небезпекою. Можна сказати, що вона супроводжувала й оберігала його до кінця його земного життя, а особливо, в хвилини страждання та хвороб, що позначили його існування аж до останніх днів, прожитих іншої весни, 2005 року. Вражають слова тодішнього коментатора Ватиканського Радіо Бенедетто Нардаччі, який, прийшовши коментувати традиційну аудієнцію у середу, був змушений описувати ситуацію, про яку ніколи б не хотів розповідати. Незважаючи на хвилюючу ситуацію, він промовляв з ясністю.
«Вперше, – зазначив Нардаччі в прямому ефірі, – йдеться про тероризм навіть у Ватикані. Говориться про тероризм у місті, звідки завжди лунали тільки послання любові, послання гармонії, послання примирення».
Вибух ненависті, спричинений цим злочинним вчинком, був вражаючим і, в деяких аспектах, апокаліптичним. Однак ще сильнішою була сила любові, милосердя, яка у світлий і, водночас, «таємничий» спосіб, спрямовувала весь подальший шлях земного життя та понтифікат Івана Павла ІІ. В цьому несподівано пересвідчилися всі, коли через чотири дні, промовляючи після молитви «Царице Неба» з палати лікарні «Джемеллі», де він був госпіталізований, Кароль Войтила запевнив прощення своєму кривдникові, «братові, який у мене вистрілив».
Саме так він назвав його: братом. І це спільне братерство, – незгладиме, незважаючи на все, що може статися на землі, бо воно вписане на небі, – перебуватиме в центрі уваги також іншого дня, який важко забути: 27 грудня 1983 року. Того дня Іван Павло ІІ відвідав Алі Агджу в одній з римських в’язниць. Він зробив це публічно. Таким чином, як дехто вважає, Папа хотів врятувати життя тому, хто хотів забрати його життя. «Ми зустрілися як люди і як брати, – сказав він після зустрічі, – тому що ми всі брати, і всі події нашого життя повинні підтверджувати те братство, що походить від усвідомлення того, що Бог є нашим Отцем». Це те саме братерство, на яке сьогодні вказує Папа Франциск як на єдиний можливий шлях для майбуття людства.
