З колишнім священиком Української Православної Церкви Московського Патріархату Ігорем Саввою “Релігійній правді” вдалося поспілкуватися за кілька днів після скандалу з вигнанням церковнослужителя керівництвом Запорізької єпархії. 12 березня стало відомо, що о. Ігоря позбавили парафії через проукраїнську позицію. За словами вірян, священик, зокрема, молився за перемогу ЗСУ та відмовлявся згадувати у Богослужіннях Російського Патріарха Кирила.
В Запорізькій єпархії УПЦ МП відразу заявили, що о. Ігор Савва за власним бажанням покинув парафію. Вже наступного дня Єпархіальною радою Церкви було прийнято рішення про заборону Ігорю Савві у священнослужінні.
В ексклюзивному інтерв’ю він розповідає про фінансові внески та антиукраїнську діяльність УПЦ МП, чому за 24 роки о. Ігор так і не наважився піти з Церкви та які радянські прийоми використовує керівництво Запорізької єпархії, аби розправлятися з непідконтрольними священиками.
– Отче, Ви у своєму заключному слові перед громадою сказали, що відчули себе вільною людиною. Дивно чути подібні заяви від священика…
– Абсолютно щиро хочу сказати, що… Я не знаю, з чим це порівняти. Ніби як хтось сидів на плечах і впав. Я випрямився. Я почав спілкуватися з людьми єдиного духу, які мене розуміють. При чому, незалежно від конфесії і навіть від віри. З людьми, які розуміють, про що йде мова. Я почав відкрито говорити. Знаєте, дуже важко 24 роки тренуватися говорити одним одне, іншим інше, щоб чого не вийшло. Якщо люди в одній системі мислять – ти ж не будеш їм говорити в іншій. Постійний внутрішній конфлікт, постійні роздуми на тему, як це можна сказати, щоб не промовчати. Це був дуже важкий стан. Я і моя сім’я постійно думали, що можна перепостити в Facebook, а що не можна. Тому що за нашими публікаціями постійно стежили. Стан постійної задухи.
– Власне, багато людей, коли чують Вашу історію, задають одне питання, зокрема, і в коментарях в соцмережах. Чому Ви так довго терпіли? Чому не пішли раніше? Навіщо 24 роки перебувати і навіть не спробувати покинути місце, де Вам погано?
– Річ у тім, що ці 24 роки були дуже різними. Спочатку я прийшов в Церкву, не у Московський Патріархат, а в Церкву Христову. Я в цій Церкві Христовій приглядався, дивився, як мені діяти, що мені робити. Це тривало певну кількість років. Мені довелося служити при трьох архієреях, а вони всі трохи різні. Хоча в чомусь і схожі. Перший архієрей, який мене висвятив, не обговорюючи його особистість, його позиції, так ось, у нього була інша школа архієрейська, інше бачення чи що. Я при ньому міг служити і займатися справами різними… Бачення було таке, що я відданий Богу і своїй громаді. Ось про них я і повинен думати. А зараз втручання стали настільки помітними, настільки масованими…
– До речі, до цих пір складно зрозуміти, Вас попросили піти чи це було обопільне рішення?
– Технічно виглядало так: мене поставили перед фактом, поставили умову. Якби не ці умови, ультиматуми, тиск – я б сам не пішов, я б продовжував далі існувати в цій парафії. Але оскільки умови мого перебування стали нестерпними, мене поставили перед фактом… І, врешті-решт, приїхав благочинний з архієреєм…
Протодиякон з трьома маленькими дітьми
– З трьома маленькими дітьми?
– Авжеж (сміється – “РП”). І попросили здати документи, ключі, наказ мені не надали. Просто все на словах. Благочинний повідомив, що вже призначив нового настоятеля. Я з самого початку сказав, що піду спокійно, без опору. Не хотів, щоб постраждали люди.
– Ви говорили про гроші, які не платили єпархії. Яку суму з Вас вимагали архієреї щомісяця?
– Хочу сказати, що дійсно парафії утримують єпархію. Тому у кожної парафії є якийсь єпархіальний внесок. І треба сказати, що ці внески в Україні, та й у Запорізькій єпархії досить скромні. Навіть невисокі, якщо порівнювати з Російською Православною Церквою. Гріх скаржитися. Але якось так виходить, що були постійні збори грошей на якісь благі цілі… І вони для нас обов’язкові. Наприклад, мені це нагадує життя при СРСР. Там кудись постійно щось здавали і ніхто не смів нічого сказати.
– А що це за благі цілі?
– Іноді зобов’язували товари купувати, на яких будується економіка складів єпархіальних. Іноді змушували благодійні внески робити. У нас є постійна акція милосердя. Блага, звичайно, мета. Але благодійність не може бути обов’язковою.
– Я так розумію, у Вас не завжди була можливість надати ці гроші?
– Звичайно, звичайно… Для нашої громади навіть ця сума була дуже відчутною Парафія у нас не розкошує і її важко назвати забезпеченою. Зрештою, від приходу неможливо було жити мені, як священику… Тому я перестав платити і піддавався дуже серйозному тиску.
– У Запорізькій єпархії висловили здивування, мовляв, Ви називаєте їх «не патріотами». У Вашому розумінні керівництво Запорізької єпархії, до якої Ви вже не належите, патріоти чи не патріоти? І що це за пташина мова, про яку Ви згадували в своєму зверненні до пастви?
– Я можу тепер абсолютно прямо про це говорити, тому що я звільнився від прискіпливого погляду і постійних викликів на килим. У Церкви виробилася саме така мова. І це сумно, дуже сумно… Мова, абсолютно лицемірна і непряма, якою легко володіє і владика Лука, і священство. Говорячи якою можна не сказати жодного антипатріотичного гасла, але сказати речі, абсолютно зрозумілі своїм, проте вже в антиукраїнському контексті. Наприклад, коли вони говорять: «Ми за мир» – це означає прийняття російського погляду на війну. Вони можуть дуже легко говорити так, що ніхто не підкопається. Але свої цю мову дуже добре розуміють.
О. Ігор Савва
– Ваші колеги-священики Вас не розуміли?
– Я намагався в 2004 році говорити їм, що у нас є щось спільне. Чому нас може розділити симпатія чи антипатія до Януковича або до Ющенка? Якщо у нас є щось спільне, воно набагато більше… Але вже тоді мало хто розумів цю фразу. Зрештою, зараз в нашій єпархії, на жаль, залишилося… буквально чотири священнослужителя, які здатні розрізнити добро і зло… Що є порушення заповідей Божих, а що є їх виконання. Напад Росії – це явно порушення, забрали Крим – це теж порушення заповіді «Не жадай дому ближнього твого». Ось саме так думають в нашій єпархії 4 людини. З них – один поїхав в інше місто, в іншу єпархію, другий пішов, третій я, четвертий ще залишається.
– Керівництво знає про його погляди?
– Ну, його на останніх зборах саме гнобили, виривали у нього мікрофон.
– У вас є свідчення якоїсь антиукраїнської діяльності владики Луки? Тому що звучить дуже багато звинувачень і на його адресу, і на адресу єпархії, яку він очолює. А Лука в той же час заявляє, що 250 тисяч гривень пожертвував військовій частині.
– Я спеціально не займався збиранням доказової бази. Просто є ситуація постійного антиукраїнського настрою.
– Я зараз не про аудіо або відео записи. У його розмовах відчувався антиукраїнський настрій?
– Можливо, це не докази, а скоріше спостереження. Наприклад, День Незалежності України. Владика Лука служить і в проповіді говорить якісь такі думки, мовляв, ми святкуємо День Незалежності України, а насправді ніякої незалежності бути не може, оскільки ми залежимо від світових центрів. А справжня незалежність – це незалежність від гріха. Розумієте, таке міркування, здаться, має духовний характер, формально не прикопатися, навіть добре сказано. Але це сказано з деяким роздратуванням і свої це розуміють. “Так, ось ми разом, ми цій Україні будемо протистояти”. І таких прикладів можна багато навести. Тобто, дуже важко зрозуміти, про що йде мова сторонній людині. Але свої люди все розуміють: «Так, Владико, правильно цих українців, не потрібно Бандер цих». Або Владика якось говорив, говорив, а потім, раптом: «Ви знаєте, як нас називає президент України? Посіпаками». Я ще поліз пошукати, де ж це він називає нас посіпаками. Так, виявилось, що називає, але тільки ворогів України. Він же не говорить, що владика Лука посіпака або віруючі. А він себе зарахував. Вони на свій рахунок це приймають.
– Коли ви залишили УПЦ МП, на офіційному сайті єпархії з’явилося таке повідомлення, де, зокрема, були такі слова «від усякої привнесеної скверни». В інтерв’ю владика Лука натякнув, що ви людина з хворобливою уявою. Чому в УПЦ МП так легко можуть образити, зачепити людину? Начебто хочуть ще більше сказати, але ледь себе стримують. Звідки це все у людей, які віддали життя служінню Богу?
– Дуже хороше запитання. Воно вимагає великого дослідження. Я думаю, це старий, добрий прийом ще з радянських часів. Пам’ятаєте, як розправлялися з людьми? Їх публічно висміювали. Карикатури, писанина різна, у нас точно такий самий спосіб. На останніх зборах, а вони у нас часто супроводжуються слайдами, показали таку графіку: висять портрети цих чотирьох проукраїнських священиків, серед яких і я, а за ними такий диявол простягає над нами руки. Біс такий.
– Тобто, вони спеціально приготувалися, створили графіку з Вашими портретами на фоні диявола? Я правильно почув?
– Так. Саме так.
– І які Ваші емоції були? Що Ви відчували по відношенню до Церкви, якій віддали так багато років?
– Мені це було, звичайно, дуже неприємно. Але, чесно кажучи, я вже звик до цього… Я просто посміхнувся… Подумав, нехай буде ще один факт в скарбничку. Але було і до цього так. Наприклад, зібрали нас в єпархії. Півтори або навіть дві доповіді були присвячені моїй персоні. Один доповідач – священик, він зараз поїхав в Росію, так ось він прямо проаналізував усю мою сторінку в Facebook і все це виклав на публіку. Розповідав, аналізував, іронізував в знущальному тоні. У нас цей метод використовується дуже широко.
– Послухайте, а вони якось говорили, мовляв, ви, хлопці, занадто проукраїнські, занадто патріотичні?
– Відкрито дорікали тим, що ми не поминали Патріарха Кирила. Це рішення ми прийняли, тому що особисто мені було важко згадувати його на Богослужінні, але я сам це рішення не приймав, запитав про це у прихожан. Вони сказали, що Онуфрій (предстоятель УПЦ МП – «РП») дозволив не поминати, якщо парафіяни не хочуть. Так давайте не будемо згадувати. Я з радістю цю ініціативу підтримав. Ось у цьому дорікали. Дорікали за те, що я служив українською мовою. Благочинний особливо.
– Владика Лука сказав, що ви не берете активної участі у житті єпархії. Те, що ви не приносите гроші єпархії, я так розумію, це якийсь третьорядний аргумент. Головне питання до вас – це, напевно, Ваші погляди, які надто сильно дисонують із загальноприйнятою церковною лінією?
– Напевно, так, наскільки я розумію. Але є загальна причина – я все більше виходив з-під контролю архієреїв. Тому що контроль в нашій єпархії, підпорядкованість, відсутність своєї думки – це дуже важлива якість для священика. Про таких піклуються, аби вони продовжували служити в єпархії.
– Що далі? Ви вже визначилися з майбутнім? Чи пропонувала якась конфесія допомогу в служінні?
– Пропозицій, як таких немає. Але неофіційно вже пропонували неодноразово: через священиків, через людей. Я думаю, можливість перейти в інші Церкви є. (Днями громада Ігоря Сави провела службу в наданому УПЦ КП храмі, без будь-яких умов переходу під юрисдикцію Київського Патріархату – «РП»).
– Ви готові перейти до Київського Патріархату? Чи горезвісне слово «канонічність», яким УПЦ МП годує своїх віруючих, для Вас стане каменем спотикання?
– Це дуже цікаве питання. Я навіть сів статтю писати про це. Скажу в загальному. Колись на мене впливала наша так звана пропаганда про винятковість нашої Церкви, мовляв, саме вона, саме зараз, в цей момент займає законне канонічне становище. Але річ у тому, що зараз, мені здається, прийшов якийсь інший момент. Зараз, після подій 2014 року, я бачу у християн різних конфесій бажання шукати один до одного підхід. Протестанти, католики, православні різних напрямків. Таке бажання… У нашій Церкві ми від нього були відірвані, тому що нас охороняли ось цією нав’язаною зневагою до інших конфесій. Але як тільки я сам особисто познайомився з людьми інших віросповідань, для мене стало цілком очевидно, що вони не позбавлені Христа. Тут ще питання, хто більше позбавлений Христа … Тому я не думаю про канонічність, я думаю про те, як я буду служити Христові.
“РЕЛІГІЙНА ПРАВДА”
