Митрополит Чорногорсько-Приморський (Сербська Церква) Амфілохій в інтерв’ю ТАСС від 29 липня цього року заявив про застарілість існуючої всеправославної еклезіологічної моделі, в якій Константинопольська Церква грає роль “першого серед рівних” та наділяється додатковими правами та обов’язками для підтримки всеправославної єдності.
Митрополит Чорногорсько-Приморський (Сербська Церква) Амфілохій
Як зазначає ТАСС, на думку Амфілохія історично особлива роль Вселенського Патріарха була пов’язана лише з роллю Константинополя як столиці імперії:
“Константинополь від 1453 року перестав бути імператорською столицею, сьогодні це столиця султана. Цю якість імперської столиці успадкувало Російське царство, зігравши велику роль для всього православ’я аж до царської смерті 1918 року. Після падіння Константинополя та вбивства царя в Росії імперії більше не грають такої ролі, як раніше, тому Церква повинна повернутися до того устрою, який був до імператора Костянтина, костянтинівська епоха церковної історії закінчилась. Єдиний, хто може вирішувати всі православні питання, – це Вселенський собор”.
На думку митрополита, Собор повинен скликатися Константинопольським Патріархом. При цьому рядовий єпископ помісної Церкви дозволив собі погрозити пальчиком на адресу Вселенського Патріарха (якого він вперто називає лише Константинопольським):
“Однак, якщо він буде продовжувати так себе вести, то він втратить і це право. Єдиною Церквою – істинної Матір’ю всіх Православних Церков є Єрусалимська, бо не Рим, і не Константинополь, а Єрусалим породив всі Церкви”.
Сerkvarium зазначає, що дозволить собі піддати бажання митрополита Амфілохія деякій критиці. Адже шановний ієрарх єдиним досягненням докостянтинівської епохи хоче бачити лише звичайну, прохідну роль Константинополя як однієї з кількох великих кафедр Римської імперії. Але не можна на це дивитись так вузько та однобічно.
По-перше, всі Вселенські собори розпочали свою роботу вже після того, як Костянтин став імператором. Отже, повернення у докостянтинівську епоху – це повернення у дособорний період церковної історії, який характеризувався певним еклезіологічним та богословським хаосом. І тоді не було поділу Православної Церкви на автокефальні структури в тому вигляді, в якому ми знаємо їх ми.
По-друге, у докостянтинівську епоху відбувались безпрецедентні гоніння на християн, що певною мірою і зумовило характер тодішнього еклезіологічного устрою.
По-третє, концепція “Єрусалим – Церква-Мати всім іншим Церквам” є дуже сумнівною, хоча останнім часом її намагається просунути Патріарх Єрусалимський Феофіл ІІІ. Цікаво, що достатньо обрунтованою відповіддю на цю претензію є стаття “Єрусалимська Церква – Мати всіх Церков?”, опублікована на одному з відверто промосковських сайтів, наближеному до РПЦвУ (УПЦ МП).
По-четверте, якщо митрополит Амфілохій заперечує першість Константинопольської кафедри через втрату кафедральним містом імперського статусу, тоді треба переглянути й статус інших членів Пентархії. Адже Александрія тепер переважно населена арабами-суннітами. Антіохія нині розташована на території Туреччини, Єрусалим – в єврейській державі. Польська Православна Церква животіє у католицькій державі, а Церква Чеських земель та Словаччини – в одній з найбільш атеїстичних країн Європи. А Москви в докостянтинівську добу навіть не намічалось на карті. Отже, допоки жодними церковними правилами не встановлено необхідність зміни в диптиху автокефальних Церков через зміну політичної належності їхніх кафедральних міст.
По-п’яте, саме Вселенські собори післякостянтинівської доби почали врегульовувати межі Патріархатів. Повернення у докостянтинівську епоху – це повернення у період боротьби за канонічні території. Не можна увійти в одну й ту ж ріку двічі та відмовитись від вже сталої еклезіологічної моделі лише заради того, щоб насолити Вселенському Патріарху через Україну.
