Олексій Чекаль – один із найкращих каліграфів і дизайнерів в Україні. Він працював над проєктами для 15-ї праправнучки Мони Лізи, Вселенського Патріарха Варфоломія і Оксфордського університету. Розписував храми в Італії і виготовляв логотипи замків у Німеччині.
Утім, навіть на тлі цих масштабних робіт головним проєктом життя він вважає роботу над графічним стилем Православної Церкви України.
Олексій Чекаль, автор графічного стилю ПЦУ
Нижче наводимо фрагмент інтерв’ю Чекаля для “Радіо Свобода”.
– Ви розробляли графічний стиль Об’єднавчого собору і Православної Церкви України. Хто до вас звернувся і що цьому передувало?
– Один із проєктів, який був важливим для того, щоб у мене склалося бачення графічного образу Української Церкви, був молитовник, який ми кілька років тому випустили під редакцією священника Андрія Дудченка. Проєкт об’єднав українців різних православних конфесій, які мали бажання молитися українською мовою.
Був розроблений шрифт на основі написів у Софії Київській, я зробив багато малюнків, пов’язаних як із візантійською традицією, так і з українським бароко.
“Під час цієї роботи я намагався зробити книгу-сад – такий собі “садок вишневий коло хати”, який став би прототипом райського саду”, – Олексій Чекаль. Розгорт українського молитовника, квітучий хрест. Видавництво “Дух і Літера”
Я багато працював і товаришував із парафіянами і священниками УПЦ МП, які прагнули єдності з Константинополем і автокефалії Української Церкви, до речі, потім разом з ними я перейшов до ПЦУ. Крім того, я періодично щось робив для грецьких церков і Патріарха Константинопольського. Тому я був художньо й морально підготовлений до того моменту, коли надійшло замовлення зробити логотип до Об’єднавчого Собору.
– Коли ви працювали над графічним дизайном ПЦУ, які завдання перед вами ставили чи які ви, можливо, ставили самі перед собою?
– У моїй роботі я намагався об’єднати візантійську й українську кириличну традицію. У логотипі можна помітити барокові елементи, фрагменти грецького монументального письма, в’язі, також я використав декоративне оздоблення храму.
Звичайно, головний образ Софії – Оранта – став і головним образом логотипу, як символ заступництва Божої Матері за Україну. Я зробив векторний малюнок на основі моїх фотографій мозаїки й намагався вплести Оранту в квітучий хрест.
– Чи була у вас мета, щоб графічний дизайн відрізнявся від російського?
– Так, звичайно. Я не маю нічого проти різних стилів, як-от болгарського, російського, сербського, але якщо тема пов’язана з епохою, нацією чи якоюсь проблемою, то треба підбирати дуже точно шрифти й елементи, щоб була естетична єдність графіки з її змістом. Звичайно, якщо ми намагаємось відійти від імперського духу й розвернутися в бік греко-візантійської традиції, нам варто підкреслювати українські риси й естетику.
– Що притаманно українській естетиці?
– Є такий професійний жарт: де німецький дизайнер проводить пряму лінію, український пише хвилясту. Нам притаманний більш жвавий, пластичний контур, хвацькі розчерки, квітучі елементи, певні характерні форми графем. Літери не схожі одна на одну, вони мають індивідуальність.
Якщо подивитися на написи в Софії Київській, які частково робили греки, ми побачимо, що саме там закладені ці пластичні елементи нашого відчуття графіки письма.
– Наскільки складно було працювати?
– Це було не стільки складно, як відповідально. Ми ще на початку шляху. Адже графічний стиль Собору плавно перетік у графічний образ Церкви. Я вже зробив печатку для митрополита Епіфанія і Церкви в цілому.
Зараз роблю дизайн офіційного часопису ПЦУ. Та гадаю, що у майбутньому зможу зробити графічний “камертон” і набір шрифтів, якими користувався б у документах, під час офіційних заходів і в житті Церкви кожен єпископ і священник.
Про друзів у Росії, Гіркіна у Слов’янську і політику у мистецтві
– Ви згадували, що раніше співпрацювали і з УПЦ Московського Патріархату, і з Російською Православною Церквою. Коли Україна отримала Томос, чи надходили вам пропозиції з Росії?
– Мені важко говорити на цю тему. Скажу лише, що я відчуваю великий сором за нехристиянську реакцію цих Церков на події останніх років. Зовнішнє виявилося важливіше від внутрішнього. З моєї точки зору, проросійська Церква морально відповідає за агресію, яка трапилася.
Я намагаюся відмовляти певним проєктам. Але Церква – не тільки організація, в ній є окремі чесні люди, тому я іноді продовжую працювати з тими справжніми друзями, хто проявив християнську мужність і адекватність у цьому конфлікті світоглядів і хто молиться за тих, кого сьогодні катують у донецькій в’язниці “Ізоляція”, або тих, хто, як дослідник Сандармоху Юрій Дмитрієв, страждають за правду.
– Вочевидь, ви не згодні з тезою – “мистецтво поза політикою”.
– Є така праця Стенлі Морріса “Політика та письмо”. Він вважає, що письмо формувалося в результаті змін релігійного чи політичного середовища й різних суперечок між Церквою й державою, а також між східним і західним християнським світом. І якщо навіть літери реагують на зовнішні події, то як людина може говорити, що вона поза політикою?! Якщо вона тільки не перетворилася на соляний стовп. Ми всі пов’язані!
Ані художник, ані Церква, ані вчений не можуть мовчати, коли відбувається злочин або конфлікт. Як я можу ставитись до того факту, що до церкви в Слов’янську, куди я на Великдень у дитинстві ходив із бабусею, священник впускає полковника ФСБ Гіркіна зі зброєю і допомагає захоплювати моє місто?
Або як я можу реагувати, коли крадіжку називають “восстановление исторической справедливости”, або в молитві за “мир” пряму агресію іменують “громадянським конфліктом”? Відповідь очевидна.
Продовження читайте за посиланням.
