75 років тому, 8 березня 1946 року, у Львові в архікатедральному соборі святого Юра радянська влада провела так званий Львівський собор, який скасував Берестейську Унію 1596 року, розірвав сопричастя з Католицькою Церквою та нібито “возз’єднав” УГКЦ з Російською Православною Церквою. З нагоди ювілейної згадки про цей сумний день в історії УГКЦ пропонуємо вам 15 фактів, які допоможуть краще зрозуміти події цього кривавого дня в історії Української Греко-Католицької Церкви, повідомляє Духовна велич Львова.
Собор Святого Юра у Львові. Фото Володимира Мельника.
1.”Невдала імпреза”, — саме так влучно Львівський псевдособор назвав Патріарх Йосиф Сліпий.
2. План агентурно-оперативних заходів для підривання авторитету національної Церкви було складено ще у січні 1941 року. Під грифом “таємно” у витязі з плану оперативних заходів НКВС СРСР щодо ГКЦ у західних областях УРСР за 11 січня 1941 р. читаємо, що вона “є сильним оплотом реакційних впливів Ватикану та українських націоналістів”. А далі після короткої характеристики митрополита Андрея Шептицького, статистики парафій, монастирів подано покроковий план агентурно-оперативних заходів для підривання авторитету національної Церкви”.
3. Ліквідація УГКЦ – класичний приклад “гібридної війни”. Під час “собору” голосували підняттям руки. Участь взяли 216 делегатів.
4. Кінець правління Сталінського режиму став для УГКЦ найважчим періодом в її історії. Протягом 1945–1946 рр. на Західній Україні було заарештовано понад 800 греко-католицьких священників, понад 200 священників творили структури у підпіллі, та така діяльність дуже не подобалась радянській владі. Кінець правління Сталінського режиму став для УГКЦ найважчим періодом в її історії. Підпільний звіт ОУН стверджує, що до 1 вересня 1946 р. у Львівсько-Тернопільській єпархії було лише 60 священників, що відмовились прийняти православ’я на волі. Але були відомості і про те, що священники, які прийняли православ’я, брали участь у визвольному русі.
5. “Провести компрометацію противників возз’єднання як зрадників українського народу та православ’я”. Серед запропонованих механізмів, які треба було привести в дію, в документі зазначено: організувати ініціативну групу греко-католиків, яка би працювала на т. зв. “возз’єднанн”; “опрацювати” о. Гавриїла Костельника, поставивши його на чолі руху за возз’єднання; і традиційне вже для радянської репресивної машини – “провести компрометацію противників возз’єднання, як зрадників українського народу та православ’я”.
6. На псевдособор священників везли озброєнні НКВДисти.
7. Ініціативна група почала формуватися відразу після арешту митрополита Йосифа Сліпого та єпископів у квітні 1945 р. За кілька днів після арешту о. Г. Костельника викликав референт уповноваженого у справах релігійних культів Сергій Даниленко (Карін), який уподальшому де факто організовував та керував усіма зібраннями та виступами, що проводив Костельник.
8. Кола пекла з вербуванні священників. Досить велика частка священників, які ставали на бік Ініціативної групи, перед тим відбували покарання у в’язниці. Схема “нових кадрів” була такою: спочатку “упорного” залякували, потім – арештовували, проводили допити, здійснювали психологічний тиск, а потім нібито “за клопотанням” о. Г. Костельника– звільняли. Так людина потрапляла під негласний контроль і зобов’язання пристати на бік “возз’єднання”, в іншому випадку кола пекла могли повторюватися, але вже й з можливими наслідками для близьких.
9. Які ж долі учасників Ініціативної групи? Очільника о. Г. Костельника застрелили невдовзі після псевдособору – в 1948 р., його помічника єпископа М. Мельника отруїли в 1950 р., коли той їхав у складі офіційної делегації до Санкт-Петербурга. Після псевдособору навіть тих, хто “підписав православіє” не оминали репресії.
10. Ініціативна група була покликана підготувати належний ґрунт для проведення Всегалицького собору (саме таким бачив його о. Г. Костельник). Отже, листівки були забезпечені, “пояснювальні поїздки” – заплановані, до слова, на кожній з них був присутній агент спецслужб, який фіксував реакції і заяви кожного священника.
11. Влітку 1945 р. був укладений лист-звернення на ім’я В’ячеслава Молотова з проханням визнати діяльність Ініціативної групи незаконною, що було дійсністю з погляду канонічного права, позаяк у цій групі не було жодного греко-католицького єпископа. Також висловлено протест проти арешту греко-католицького єпископату, а в зв’язку з цією обставиною просили дозволу обрати тимчасовий орган управління ГКЦ, допоки не буде звільнено єпископат. Документ підписав 61 священник, серед яких архімандрит студитів та рідний брат митрополита Андрея Климентій Шептицький та о. Іван Котів, який разом із архімандритом у грудні 1944 р. їздив до Москви на переговори у складі офіційної делегації від ГКЦ. Цей лист разом із багатьма іншими документами був опублікований у 2006 році у збірнику документів “Ліквідація УГКЦ, (1939–1946): документи радянських органів державної безпеки”.
12. Осередком створення підпільної УГКЦ стали парафії, що йшли за своїм священником, відмовлялись прийняти православ’я, незважаючи на те, що їх московський уряд жорстоко переслідував. РПЦ вдалося об’єднати з православ’ям 3000 парафій, 195 монастирів, 35% священників, лише 15 % перейшло в підпілля.
13. У травні 1992 року єпископи УГКЦ видали Декларацію єпископату Української Греко-Католицької Церкви про неканонічність Львівського псевдособору 1946 року, яку підписали Мирослав Іван Кардинал Любачівський, Володимир Стернюк, Филимон Курчаба, Юліян Вороновський.
14. Псевдособор завершився урочистою Літургією 10 березня 1946 року. Як дар до Львова було передано Києво-Печерську ікону Богородиці на пам’ятку про “возз’єднання”. Ікона до сьогодні зберігається в архікатедральному соборі св. Юра.
