Михайло Новосад, пономар Хрестовоздвиженського храму с. Ощів Горохівського благочиння, що на Волині, прагнув змалечку служити в церкві. Історію юного пономаря розповіли в ПЦУ.

«До храму мене привела бабуся Надя, нині вже, на жаль, покійна. Часто поспішав з нею малим на служби у неділі та свята, а якось, коли мені лише виповнилося вісім років, перед початком літургії до бабусі підійшов місцевий священник. Він запитав, чи не хоче онук допомагати пономарям за богослужінням. Я розгубився, бо ж ходив ще у третій клас, а бути у вівтарі й нести послух в храмі – дуже велика відповідальність. Та все ж, цікавість перемогла, і в ту неділю я вперше одягнув стихар», – згадує Михайло.

Нині він навчається вже у восьмому класі і допомагає в роботі пресслужби парафії: готує фоторепортажі з богослужінь та парафіяльних подій, веде сторінку парафії у мережах Facebook та Instagram. «Коли мої однолітки, переглядаючи світлини чи дописи про наш храм у соцмережах, відчувають себе частинкою парафії – це дуже важливо. Бо моє покоління без присутності в Інтернеті не уявляє жодного дня. Особливо актуально це нині, у час пандемії: присутність навіть сільської парафії в мережі набуває усе більшого значення, тому у нас велике поле для розвитку», – вважає Михайло Новосад.

Зізнається, що в його пам’яті назавжди закарбувався момент приєднання їхньої парафії до Православної Церкви України. Ось як він згадує про це: «…Мій рідний храм у невеликому волинському селі довгі роки перебував під юрисдикцією Московського Патріархату. З часом у мою свідомість закарбувалися слова священника, що наша конфесія – єдина законно визнана у світовому Православ’ї, а решта – «неблагодатні». Та перед очима було інше: щирі, гарячі, а інколи й дискусійно гострі прагнення моїх земляків молитися Богові у своїй Помісній Церкві. Вже згодом я зрозумів: це був процес становлення Помісної Церкви у їхній свідомості. Коли з волі Господа у січні позаминулого року Православна Церква України від Патріарха Варфоломія отримала Томос про автокефалію, мені здавалося, що ми нарешті знайшли те, чого так довго прагнули… Саме тоді я відчув цінність громади, по-новому переосмислив її роль та значення, зрозумів, чому без людей неможлива Божественна літургія».

Розповідаючи про свій послух, Михайло Новосад ділиться, що бути пономарем у сільській парафії – це не лише допомагати священнику за богослужінням, а й прибирати у храмі та на подвір’ї, взимку рубати дрова, улітку згрібати траву… Але хлопцеві лишається важливим інше: за усіма господарськими справами і обов’язками не втратити тієї справжньої цікавості, яка привела його у вісім років до вівтаря – звичайного, по-дитячому простого бажання бути у храмі, аби щиро говорити з Богом.

У цьому допомагає йому нинішній духовний наставник – священник Тарасій Сидорук, настоятель Ощівського храму. «Для мене наставник, духівник – найперше, та людина, до якої можна звернутися із будь-яким питанням, поділитися проблемами, отримати корисні поради й настанови. І не лише отримати, а й намагатися правильно реалізувати. Як у біблійній «притчі про сіяча», зерно завжди добре якісне, важливо, який для нього ґрунт», – переконаний Михайло Новосад.

Comments are closed.