У промисловому Покровську на Донбасі Православна Церква України представлена лише однією громадою.
Про знайомство експедиції Української Освітньої Платформи зі Свято-Покровським храмом ПЦУ і настоятелем о. Олександром Солдатенком розповідає РІСУ.
“Бути священником української церкви на сході — це дуже інтересно. Відчуваєш себе першопрохідцем. Розповідаєш щось про українську духовність, тебе питають — які ще молитви українською? А Бог українською розуміє?” — весело пояснює отець Олександр Солдатенко, настоятель майбутнього храму і його головний будівничий.
Шахтар з двадцятидворічним стажем, за світською освітою — тракторист широкого профілю. Священник дружить з чорним кольором — чорний підрясник днем змінюється на чорний підземний пил вночі. Днем Солдатенко виконує свої священничі обов’язки, вночі — допрацьовує стаж у шахті.
“Я ж не завжди був священником — власне, священником тільки п’ятий рік. Мушу працювати — наймолодшій дитині немає ще й тринадцяти, тому з шахти не піду навіть після пенсії, хіба перейду чисто на надземний стаж”, — говорить отець Олександр, зосереджено вкладаючи церковний аналой для транспортування в храм експедиційною машиною. За роки служби на сході священник навчився філігранно поєднувати різні види своєї місіонерської, господарської та комунікаційної діяльності.
Отець дванадцять годин поспіль працює на вуглевидобувній ділянці як різноробочий по гірничому ремонту: прикріпляє арочні кріплення, які тримають породу.
На будівництві храму працювали три людини — сам отець Олександр, пан Ігор, його найближчий помічник, та зять отця. Впродовж 20ти днів, з восьмої ранку до восьмої вечора — кажуть, брати інших людей дорого. Дах накривали два хлопці — за 200 гривень на день, більшого отець поки заплатити не міг.
“Ніхто з нас не будівельник і не архітектор — раніше такого не робили. Взяли розміри, покреслили, подивились по ютубу, як каркас будується — щось та й вийшло. Таки мабуть ми десь промазали — але стоїть, не падає. Тай двері церкви відкриті для всіх, але тягнути нікого туди не буду. Хочу, щоб відчували любов, а не геєнну вогняну”, – каже священник.
Фото: Свої.City
З ініціативи отця Олександра, українська православна громада Покровська створила родинний центр “Вулик” — дві кімнати з жовто-зеленими стінами, які самі творці центру називають острівками повзучої українізації міста.
“Українізацію” провели, вулиці переназвали, але з людьми так не спрацювало. Якщо людина “сєпар”, то вона лишається “сєпаром”. Російські люди хотітимуть “русского міра” — на день Європи всі гарно одягаються у вишиванки, але щось дійсно українське викликає реакцію: “Бандера? Шухевич?”. А ті, хто намагається нести українські ідеали — звісно ж, “полоумниє”, — пояснює отець.
Задумка отця Олександра — змінити напрям мислення населення Покровська.
На території храму отець планує поступово створити соціально-відповідальний бізнес: басейн, пекарню, майстерню і культурний центр. Сподівається, що людей буде легше залучити до спілкування між собою, якщо після виходу з недільної служби у родин буде вибір — чи піти “атдихать” з алкоголем, чи зводити дитину до басейну. Отець Олександр сподівається, що на проповіді зможе трішки присоромити тих татів, які зовсім не займаються дітьми. Говорить, що є люди, з якими можна працювати. Вони просто навіть не здогадуються, наскільки якіснішим може стати життя родини, якщо в нього врешті включиться батько.
