Відповідною статтею у часописі про сучасну культуру Korydor поділилося Постійне представництво України при Раді Європи на своїй сторінці у Facebook, передає Укрінформ.
“Протягом майже десятиліття осередок українців у Маквіллері представляв собою запустілий маєток, але майже два роки тому до селища було направлено молодого українського священика отця Святослава з родиною, який має надію, що його робота з відновлення осередку стане важливою для нових хвиль емігрантів з України”, – йдеться у публікації.
Маквіллер – невеличке селище у 600 жителів. Колись у середині ХХ століття у цьому ельзаському селі було створено осередок для українців, які опинилися після Другої світової війни у Європі.
Зараз український осередок представляє собою величезний маєток – “замок”, як його називають місцеві жителі Маквіллеру, та ще декілька масштабних споруд на території не менш масштабної садиби.
Отець Святослав вже два роки разом з родиною – дружиною та двома маленькими дітьми – проживає у сусідньому селищі та займається відродженням осередку у Маквіллері. Священник працює на садибі щодня і “відпочиває” тільки в середу, коли його старший син має вихідний від школи, а також у дні служіння та відвідування ув’язнених у містечках неподалік. На садибі є невеличкий городець, яким займається переважно Юстина – дружина Святослава, що підтримує його у справі відновлення Маквіллеру.
Справжнє ім’я дружини священника – Жюстін, вона француженка, яка у підлітковому віці потрапила до Львова й закохалася у це західноукраїнське місто. Потрапивши при нагоді у Львів з духовною місією на два роки, Юстина досконало вивчила українську мову і ви нізащо не почуєте її “французького” акценту – його немає.
Мешканка Маквіллера українка Марія Буранич, що народилася у Франції в сім’ї колишніх полонених австрійського концтабору, розповіла про світ українських емігрантів, що опинилися після Другої світової війни за кордоном.
“Це не був їхній свідомий вибір. Вони не вирушили до європейських країн, тому що хотіли вчити мову, здобувати освіту чи працювати на високооплачуваній роботі. Їх, переважно підлітків, було насильно забрано від батьків до європейських індустріальних осередків, де вони працювали з ранку до пізнього вечора, не отримуючи за це платню. Покинувши свої маленькі села та містечка з традиційним трибом життя, вони були вимушені пристосуватися до нових умов – вчити чужу мову на слух, співвснувати з великою кількістю чужих людей, опановувати нові професії”, – йдеться у публікації.
Відео про український осередок в селищі Маквіллер можна передивитись за цим посиланням.
Після війни був страх повернення на Батьківщину, адже серед колишніх гастарбайтерів швидко поширюються чутки про репресії та Сибір. Небезпечна робота, доступна для українських емігрантів, часто закінчувалася травмами та інвалідністю. Не маючи можливості прожити на гроші, зароблені за роботу у копальнях, практично всі українські сім’ї тримали господарство, обробляли величезні наділи землі.
Марія та її сестра Лідія згадували своє дитинство як тяжке: вони мусили рано почати працювати. Громадянство і, вілповідно, усі переваги, що воно надавало, дівчата отримали пізно. Марія, хоч і народилася у Франції, була “натуралізована” тільки у 13 років, Лідія ж, яка народилася ще в Австрії у повоєнному 1946 році, – після одруження з французом у 20 років.
Однак соціальний статус не надто турбував їх: найбільше, про що шкодують жінки, згадуючи дитинство, – це відсутність родини, бабці і діда, до яких могли б з’їздити “на вакацію”, як більшість їхніх однокласників. Вони мріяли потрапити на Україну і щодня молилися за її незалежність, яка дарувала б їм можливість познайомитися зі своєю українською ріднею.
Не маючи змогу здійснити свою мрію аж до початку 1990-х, українці у Європі гуртувалися навколо “Маленької України”, яка була створена греко-католицьким священником, українцем Павлом Когутом. Він придбав маєток у Маквіллері у середині 1950-х років. До цього у Східній Франції ним також було створено декілька подібних осередків.
Відновлювати та перебудовувати маквіллерський “замок” отцю Когуту допомагали не тільки українці-емігранти з різних країн Європи, але й місцеве населення. За спогадами очільниці Маквіллера Беатріс Хаммер-Бек, місцеві мешканці позичали будівничі інструменти, приносили їжу робітникам, запрошували у гості українську громаду у святкові дні.
Коли відновлення було завершено, влітку до українського осередку в Маквіллері почали приїздити діти українських емігрантів “на вакацію”, а місцеві діти Маквіллера грали з ними в футбол, приходили на завершальні святкові виступи, на яких діти співали українські пісні, танцювали українські традиційні танці.
За понад пів століття співіснування української греко-католицької громади з католиками та переважно протестантами у селі не було жодної сутички між різними конфесіями. Навпаки, отець Павло Когут намагався всіляко віддячити селянам за допомогу та прихисток і надавав для сільської громади у вільне використання велику залу для святкування останнього дзвоника, весіль та інших урочистих подій.
Після розпаду СРСР та падіння “залізної завіси” українці у Європі дістали змогу відвідати свої родини в Україні. За будь-якої нагоди вони намагалися побачитися з рідними, передати їм фінансову допомогу. Безумовно, це не могло не позначитися на осередку українців у Маквіллері, в якому ставало дедалі безлюдніше. Після смерті отця Павла Когута 2006 року осередок почав занепадати. Ще за життя отця маквіллерський “замок” був визнаний таким, що не відповідає вимогам безпечного перебування у приміщенні людей. Але два роки тому до селища було направлено молодого українського священика отця Святослава з родиною, який розпочав роботу з відновлення осередку.
Отець Святослав та сам осередок потребують не тільки фінансової та фізичної допомоги. Наразі у маєтку зберігається величезний архів українців у Європі другої половини ХХ століття, який вимагає дослідження, упорядкування та експонування. Отець Святослав добре розуміє необхідність переосмислення значення та функціонування осередку сьогодні. Він з радістю відреагував на пропозицію постійного посла при Постійному представництві України при Раді Європи Дмитра Кулеби заснувати у Маквіллері резиденцію для художників.
Як зазначається у дописі Постійного представництва України при Раді Європи, перша українська арт-резиденція вже відбулася у Маквіллері разом із українською дослідницею та мисткинею, засновницею та куратором Українського архіву медіа-арту Яніною Пруденко. Дослідниця також розпочала у Маквіллері роботу з архівом “маленької України”, провела зустрічі з живими свідками розквіту цього осередку та зібрала значний матеріал для продовження досліджень та мистецької діяльності.
