У Свято-Миколаївському монастирі ПЦУ в селищі Жидичин на Волині зберігаються кілька великих реліквій, вшанувати які з’їжджаються паломники з усієї країни. Серед них – список чудотворної ікони святителя Миколая та чудотворна ікона преподобного Агапіта Києво-Печерського з часточкою мощей, чудотворна ікона «Всецариця». Про історію і життя монастиря розповіли в ПЦУ.
Свято-Миколаївський монастир у селищі Жидичин – це справжня духовна перлина Волині. Історія обителі досі досліджується, але достеменно відомо, що це один із трьох найдавніших нині діючих монастирів України. Деякі дослідники твердять, що ця святиня з’явилася тут ще у 975 році, тобто за 13 років до офіційного Хрещення Руси-України.
Існування на Волині православного монастиря у той давній час пов’язують із діяльністю на цих землях Моравської єпархії, яку заснували просвітителі слов’ян святі Кирило і Мефодій. Межі єпархії сягали русла річки Стир, поряд з якою і була зведена обитель. Настоятель монастиря архімандрит Костянтин (Марченко), який опікується ним з 2008 року, зазначає, що святиня завжди була одним із важливих релігійних центрів: «Відомо, що до монастиря за духовною підтримкою постійно приїздив король Данило Галицький. Ним опікувалися князі Острозькі. Свого часу вважалося дуже почесним бути священноархімандритом монастиря, тому за цей титул боролись навіть львівські владики».
У XV столітті монастир процвітав та налічував близько ста ченців. Але святиня постраждала від жорстоких і спустошливих татарських набігів на Волинь. Після одного з таких нападів на монастир у XIII столітті в живих залишилися лише три ченці. «Коли було вбито близько 100 чоловік братії, монастир значно ослаб, що й дало змогу через століття силоміць перевести його в унію. Останній православний архімандрит Гедеон Балабан тримав на горищі Миколаївської церкви оборону майже тиждень», – розповідає про цю трагічну сторінку історії намісник монастиря.
За свою історію монастирський комплекс пережив багато подій: передався різним конфесіям, був закритий та розібраний на цеглу для будівництва залізничного вокзалу у 1839 році, а потім частково відновлений. Під час Другої світової війни там був організований дитячий притулок та школа, а з 90-х років історичні будівлі почали знову руйнуватися. Архітектурний комплекс роками не доглядався, чудом встояв палац архієреїв – пам’ятка архітектури національного значення. У 2003 році Жидичинський монастир з Божою допомогою повернули Православній Церкві. Його власноруч почали відроджувати ченці: «Як результат маємо майже повністю відреставрований Палац митрополита, де нині проживають ченці, Свято-Духівський скит, звідки й розпочинає свою історію цей древній монастир. А в сусідньому селі Липляни збудований повноцінний жіночий скит монастиря, де постійно звершуються богослужіння, випікаються просфори та діє недільна школа», – розповідає архімандрит Костянтин.
Сьогодні у монастирі зберігаються кілька великих реліквій, вшанувати які з’їжджаються паломники з усієї країни. Серед них – список чудотворної ікони святителя Миколая та чудотворна ікона преподобного Агапіта Києво-Печерського з часточкою мощей, чудотворна ікона «Всецариця». Минулого року свята обитель стала відома і завдяки прикладу жертовного соціального служіння братії. Під час локдауну архімандрит Костянтин і брат Сильвестр три місяці регулярно розвозили медиків на роботу, допомагаючи подолати згубну хворобу. За сміливість і рішучість монахів нагородили премією «Ті, що вражають!», а на богослужіння у монастир почали приїздити медики з усієї області.
В історії Свято-Миколаївського монастиря було чимало випробувань, але з Божою допомогою та хоробрістю і жертовністю насельників монастиря врятували унікальну святиню. Молимося, щоби з Божою допомогою обитель процвітала й надалі, залишаючись оплотом справжньої віри, жертовності та християнського служіння для українського народу.
