Імідж “гнаної Церкви” не спрацював, а Томос і ковід серйозно розхитали РПЦвУ. Чи відправлять її очільника на спокій? Про це з нагоди дня народження Онуфрія розмірковує релігійний оглядач Тетяна Деркач в матеріалі на DS.news.
На потрійному шпагаті
Для предстоятеля церкви 6 років – не термін. У православ’ї прийнято перебувати за штурвалом таких кораблів десятками років, і практично завжди – довічно. У серпні 2014 року Онуфрій, тоді очільник Чернівецької та Буковинської єпархії УПЦ МП, прийняв в управління Церкву, суспільне становище якої було складно визначити на око. Вже був анексований Крим, вже почалися бойові дії на Донбасі, і такій традиційно неповороткій організації, як церква, було не зовсім зрозуміло, як вписатися в цю нову реальність. Від відповіді на це питання залежало, хто стане черговим митрополитом Київським. І, як це часто буває, головним вирішальним фактором стали особисті інтереси єпископів. Москву кандидатура Онуфрія теж цілком влаштовувала: при ньому навряд чи українська філія РПЦ різко змінила би проросійський курс. Тим більше, що розрахунок був на те, що Україна скоро або здасться на милість Кремля, або буде влаштований показовий її розпад. «Тисячі років жили, тисячі років трясло – і нічого, все подолали», – таким був лейтмотив церковної тактики.
Однак все пішло не за планом. Війна затягнулася, Україна вистояла, на відміну від зліплених із того, що було під рукою, «молодих республік». За Крим Росія отримала величезні санкції. УПЦ МП довелося сісти на потрійний шпагат між підконтрольною, непідконтрольною і анексованою канонічною територією. У публічний простір хлинули численні докази прямої участі «московських попів» у війні – і не на боці України. «Це не ми», «все ви брешете», «нас підставили і оббрехали», «і там, і там наша паства»: українська філія РПЦ в пошуках переконливого виправдання металася між такими, що суперечать один одному меседжами. Виходило погано, але на випадок звинувачень в колабораціонізмі з окупантами був готовий убійний актив. З’являвся митрополит Онуфрій, який має репутацію духоносного старця і смиренного молитовника, і з посмішкою запевняв, що пожежа таки йде за планом.
Втім, від ярлика «московська церква» і «пособниця окупанта» відійти вже було неможливо. Зв’язок з країною-агресором був шитий білими нитками. Законодавці стали вимагати включити додаток «Московський патріархат» в офіційні найменування всіх підшефних УПЦ релігійних організацій. Розуміючи, що це призведе до катастрофічних наслідків для власного іміджу, керівництво УПЦ МП на чолі з нашим іменинником зважилося на два відчайдушних кроки. По-перше, випросило в патріарха Кирила перенесення свого центру управління з Москви до Києва, а по-друге, через суди заблокувало своє перейменування. Як покажуть подальші події, і те, і інше було стратегічною помилкою.
Удари Томосом і коронавірусом
Саме в каденцію Онуфрія сталося те, чого РПЦ панічно боялася майже 30 років. Вселенський Патріарх Варфоломій дав Томос про автокефалію Українській Церкві. І канонічна монополія УПЦ МП почала валитися на очах. У те, що це станеться, підопічні Онуфрія і патріарха Кирила не вірили до останнього моменту. «Все закінчиться пшиком», «нам пообіцяли, ми домовилися, нічого не буде», «все це інформаційна галас». Потім виявилася і «рука Держдепу», і «шоколадки Порошенка», але справу було зроблено. «Розкольників не визнають» – але визнання таки почалося. «Сьогодні томоси нам якісь обіцяють, незрозуміло що», – цим афоризмом Онуфрій зарубав всі надії на церковне об’єднання.
Ще одним випробуванням для іменинника стала пандемія коронавірусу. Дивно, але ті, хто себе позиціонує, як людей духовних і мало не прозорливих, не побачили ніякої загрози в «звичайному грипі». Зате побачили підступність влади, яка намагалася за допомогою примусової ізоляції якось впоратися з потоком хворих. Вимога обмежити доступ віруючих до храмів було сприйнято як початок апокаліпсису. «Нічого не бійтеся, приходьте до храмів, причащайтеся”, – зазивав намісник Києво-Печерської лаври Павло. І, за іронією долі, сам опинився в лікарні, до того ж, за чутками, у важкому стані. І понеслося. Захворіли навіть церковний спонсор Вадим Новинський, керуючий справами митрополит Антоній і сам Онуфрій. Але не у всіх є можливість лікуватися в таких умовах, як у Онуфрія. Стало зрозуміло, що всі рівні, але деякі рівніші. Когось ховали в герметичній упаковці в закритій труні, а хтось хвалився перемогою над «моровою пошестю». Та ще й всім смертям на зло Почаївська та Святогірська лаври влаштовували багатолюдні хресні ходи. Інакше як «накося викуси» це важко сприймати, тим більше що, по багатьох сім’ях коронавірус проїхався танком.
Провал фейковий миротворчості
Але УПЦ МП не була б собою, якби пішла в духовну самоізоляцію зализувати рани і робити аналіз помилок. Дуже доречно підвернулася президентська кампанія зі встановлення миру на Донбасі. Онуфрій оголосив загальну мобілізацію, а УПЦ МП була терміново перелицьована в ексклюзивних миротворців. Те, що девіз акції «ми по обидва боки барикад» звучить вельми двозначно, церковних креативників абсолютно не бентежило. Анонсувалися досить однотипні пафосні акції, в яких учасники левову частку провини за війну покладали на Україну, і її ж звинувачували в небажанні «миритися». Пригадую, один речник УПЦ МП стверджував, що не пришивають піджак до гудзика. Правда, він це говорив щодо Томосу. Тоді йому здавалося логічним, що не можна давати автокефалію меншої частини віруючих, якщо переважна їх частина не хоче такого «стамбульського подарунка». Але ось з «мирними ініціативами» вийшло якраз протилежне. І цілком логічно, що український піджак до гудзика ОРДЛО так і не пришили.
Проте народ продовжував «втомлюватися від війни», і з цього потрібно було по-максимуму вичавити благочестиві дивіденди. І знову – провал. Спроба примирити «братні народи» за допомогою відомих українських боксерів Олександра Усика і Василя Ломаченка закінчилася скандалом. Вона не тільки викликала неприховану огиду до УПЦ МП, а й істотно підкосила підтримку самих спортсменів. Парадоксально, але багато українських вболівальники зраділи програшу Ломаченко і засмутилися перемозі Усика. Вирівняти свою підкошену репутацію одним помахом боксерського кулака у УПЦ МП не вийшло. Але підручні Онуфрія не визнали, що їх церква в черговий раз розколола суспільство. Всі невдачі були списані на «неадекватних лжепатриотов» і «ворогів церкви».
Засада з “плівками Вовка”
І ось – новий удар: злив розмов одіозного голови Окружного адміністративного суду Києва (ОАСК) Павла Вовка. Саме його відомство активно блокувало виконання закону про перейменування. Прослушка була встановлена НАБУ в 2019 р. – якраз коли тільки-тільки розгорілися пристрасті через «антицерковні закони». Виявилося, що судді ОАСК перед тим, як зануритися в державно-церковні розбірки, навіть їздили на Афон. Товстих шнурочків прикупити та іконок. Все йшло до того, що Петро Порошенко не зможе стати президентом вдруге, і всі ним «принижені й ображені» сподівалися на гучний реванш. Поїздку суддів, як ми вже знаємо, зіпсували самі афонські монахи – і греки, і росіяни, які віроломно підтримали Томос для ПЦУ.
Але емоції емоціями – а свята справа не чекає. Як ми вже знаємо, виконання закону про перейменування було заблоковано. Після чого судді гуськом потягнулися за благословенням до митрополита Онуфрія. Мовляв, благу ж справу зробили. А Онуфрій дядько приємний – і 100 грам наллє, і бутербродиком нагодує. Прямо скажемо: для репутації суддів ОАСК такі пригоди – справа звичайна. А ось специфічних штрихів до портрету і Онуфрія, і підвідомчої йому церкви, додало.
Титулярний єпископ без кафедри
Як не прикро, але на цьому духовні «досягнення» української філії РПЦ під мудрим керівництвом нашого іменинника не закінчилися. Кіпрський архієпископ Хризостом поминає главу ПЦУ. І поки конкуренти оговтуються від шоку, Вселенський Патріарх завдає удару по їхній ідеї ексклюзивної канонічності. Онуфрій тепер – не більше, ніж титулярний єпископ без кафедри.
Причому титулярний для ПЦУ, але перебуває в юрисдикції РПЦ. Та й УПЦ МП як такої більше не існує.
Тепер можна підвести проміжні підсумки. А вони у кожного будуть різні. Хтось буде запевняти, що вдалося вистояти в вірі, зберегти єдність і залишитися вірним канонам. А хтось констатує, що всього за 6 років УПЦ МП з президентської фаворитки і улюблениці долі перетворилася в те, чого не існує на вже чужій канонічній території. Митрополиту в потилицю дихає амбітний керуючий справами митрополит Антоній, якого давно не влаштовує імідж «гнаної церкви». Це не спрацювало, та й люди, перефразовуючи донбаське гасло, втомилися від гонінь. Спроба об’єднати на одному ринзі боксерів і смиренного старця викликала неприйняття. Ребрендингу в «неросійську церкву» не вийшло, політичні покровителі поступово втрачають вплив. Незалежність в управлінні була визнана пшиком. Визнання ПЦУ демотивувало багатьох переконаних «борців з розколом». Причому чим більш спірні заяви робили спікери УПЦ МП, тим настирливішими ставали дослідники предмету суперечки.
Зазвичай в таких обставинах кладуть партквиток на стіл. Чи піде Онуфрій на спокій? Або доведе деградацію довіреної йому церкви – берегині єдності російського православ’я – до логічного кінця? Є підозри, що відповідь на це питання буде отримано виключно з Москви. Церковної або політичної – вже неважливо.
