Священник УГКЦ Іван Рибко знає, як це, коли життя розвертає на 180 градусів. Раніше він навіть не уявляв, що стане священником в Україні, адже працював кондитером у сонячній Іспанії. А тепер служить у Новому Роздолі та розвиває там соціальний бізнес, розповідає Zaxid.net.
Кілька років життя в Іспанії не давали чоловікові відчуття, що він на своєму місці.
«Я в один момент лишаю Іспанію, лишаю все, приїжджаю сюди в Україну. Мої родичі були в шоці, як то — мати все і приїхати сюди і не мати нічого», — розповідає священник із Нового Роздолу Іван Рибко.
Тут, в Україні, пішов вчитися на священника. Зізнається, насправді змінила його життя тепер вже дружина Марія.
«Коли ми з нею спілкувались, вона питала, чому я не хочу повернутись в Україну? Я кажу, що тут не можу себе зреалізувати. В Іспанії я хтось. А тут я хто? Вона каже: “Що, в тебе нема ніякої дитячої мрії?” Кажу, є — бути священником. Все – вперед!» — згадує священник.
Тепер вони разом реалізовують задумане.
«Він дуже любить вигрівати ідеї, передумувати все. А я більш така рішуча, я завжди кажу “давай, ти зможеш!”. Але ми насправді не змогли б це обоє зробити. Тут є такі люди, які підтримують ці ідеї і у всьому нам допомагають і реалізовують все це», — розповідає дружина священника Марія.
З такою підтримкою отець Іван започаткував рух «Домашня церква». А ще впроваджує соціальну справу «Добрий вареник». Жінки-волонтерки ліплять вареники, які потім продають у місцевих магазинах. Зароблені кошти йдуть на допомогу сім’ям у скруті. А жінки-волонтерки, мабуть, випробували вже рецепт кожної з господинь. Вибрали найкращий.
«Не у кожен вареник, який продається в магазині, кинуть яйце, правда? А в нас все є. Масло до картоплі не кожен вам дасть. А ми робим то дійсно, як для себе, для дому. З душею. Такими простими речами можна допомагати іншим», — зазначає волонтерка Орися.
«Отець Іван — це такий живчик на парафії, який зробив таку трохи революцію між молоддю, між церквою. Поводиться природньо, всім то подобається, всі то підхоплюють», — додає волонтерка Ольга.
Допоки була ідея, а не було місця її втілювати, то на свою кухню волонтерів впустила пані Лариса, власниця місцевого кафе.
«Людям треба робити добро. І коли я дивлюсь, що є старенькі люди, які дітей мають десь далеко, які не можуть їм приділити уваги, є одинокі, які не мають дітей… Я вважаю, що їм треба допомогти. І в нас з отцем Іваном є ще така мрія зробити Святий вечір для малозабезпечених одиноких», — розповідає власниця кафе Лариса Максимишин.
Та вже ось-ось облаштують власну кухню в парафіяльному домі. Тож надалі вареники ліпитимуть там. Кажуть, мають амбітні плани — продавати щодня по 10 кг вареників.
«Завдяки Львівській освітній фундації ми мали можливість реалізувати цей проект. Вони постаралися, щоб ми мали усі прилади для цієї кухні. Ну а вже коштами, які ми заробили від “Доброго вареника” і від нашого ще одного проекту, ми змогли завершити тут ремонт», — зазначає отець Іван.
Не варениками єдиними священник шукає можливості, аби змогти підтримати усі сім’ї, які цього потребують. Тож в одному із місцевих супермаркетів він встановив кавовий апарат. На екрані є інформація, куди підуть кошти. А якщо виникають питання, отець Іван тут залишив свій номер телефону.
«Дехто дивується, навіщо я залишив свій номер телефону. Адже я священник і до мене дзвонять, висловлюють претензії: “мені кави не видало”, “мені решти не видало”, інших речей. Ну але зате я маю можливість спілкуватися з людьми, і вони мають можливість знати, куди ті гроші йдуть», — додає отець Іван.
А гроші йдуть не на одну ініціативу отця. Їх вклали і в облаштування контейнерів для одягу потребуючим, і в соціальні полиці. Далі зібрані речі та закуплені продукти сортують і роздають.
«Коли отець Іван прийшов, він заснував рух домашньої церкви, щоб ще більше піти до тих бідних і дати їм ту допомогу, яку їм конкретно потрібно, бо зараз дуже важкі часи і не всі можуть собі дати ради», — зазначає парох храму Різдва Пресвятої Богородиці у Новому Роздолі о. Микола Міджак.
І так, маленькими кроками тут отець Іван разом зі спільнотою робить великі справи. Адже, каже він, аби діяти добро, Бог не має інших рук, окрім наших.
«Коли я ставав священником, я собі постановив бути відданим. Ти не маєш пам’ятати, чи ти нині їв, чи не їв. Я деколи дітей забуваю в школі, моя дитина дзвонить і нагадує про себе», — каже отець Іван Рибко.
«З отцем, як з каруселями: буває і страшно, і буває і весело. Ну але так цікавіше, цікавіше жити. Життя не проходить намарно. Це для когось потрібно, і тому нам це надає сили, наснаги, окрилює і ми рухаємося вперед», — підсумовує дружина отця Марія.
