Днями відбувся візит вищих посадових осіб Північної Македонії до Вселенського Патріарха. Сторони обговорювали питання автокефалії Македонської Церкви. Це вже не перша зустріч Варфоломія з представниками офіційного Скоп’є.
Чи дадуть найближчим часом македонцям Томос, що заважало це зробити раніше, які сценарії розвитку ситуації, а також до чого тут Україна і Росія – пише релігієзнавець Дмитро Горєвой у спеціальному матеріалі LB.ua.
Початкові дані
Православна Церква на території сучасної Македонії існувала ще з кінця першого тисячоліття. Місто Охрид – в сучасній Північній Македонії – був древньої церковної кафедри. Спочатку він входив до складу Константинопольського патріархату, але вже в Х столітті став центром однойменної автокефальної архієпископії. Потім, після розширення Болгарського царства – став кафедрою першої Болгарської патріархії. За деякими даними, саме з Охрід прийшли до Києва перші християнські місіонери.
Однак, після падіння Болгарського царства, 1018 року Охрід був знижений статусом з патріархії – назад в архієпископство. 1219 року зі складу Охридської архієпископії була виділена самостійна Печська автокефальна церква. Це була церква сербів. Саме від неї веде свою історію сучасна Сербська Православна Церква. У минулому році серби якраз святкували 800-річчя своєї автокефалії.
1234 року Охридська архієпископія на кілька років тимчасово потрапила під юрисдикцію болгарської Тирновськой патріархії. Протягом всіх середніх століть дана церковна структура продовжувала своє існування. Лише 1767 року вона була скасована указом султана Османської імперії і підпорядкована Константинополю.
Уже в ХХ столітті за часів Світових воєн територія колишньої Охридської церкви переходила з рук в руки: 1913 р – в складі Сербської Церкви, в 1915-1918 рр. – Болгарської, від 1919 року – знову в Сербської, в 1941-1945 – знову в Болгарської, а з 1945 р – знову в Сербської Православної Церкви.
1958 року церковно-народний собор – типова для Балкан форма представницької влади – відновив стародавню Охридську архієпископію з юрисдикцією в рамках Республіки Македонія, яка входила до складу Югославії. Сербська Патріархія надала статус автономії Охридської архієпископії. Однак македонцям цього було мало. Вони хотіли повної незалежності, в тому числі і до того, щоб самостійно опікуватися своєю діаспороб. 1966 року вони попросили сербів про автокефалію, ті відмовили. Потім, 1967 року на черговому церковно-народному соборі в односторонньому порядку була проголошена автокефалія Македонської Православної Церкви. Саме під такою назвою ця церква і існує.
Серби їх одразу ж назвали розкольниками і перервали з ними спілкування. Ось уже понад півстоліття македонці перебувають у канонічній ізоляції та не мають церковного спілкування з іншими церквами.
Спроби вирішення проблеми
На початку 2000-х були спроби примирення між македонцями і сербами. 2002 року навіть було підписано Нішську угоду. Її суть – серби визнавали македонців, але давали їм автономію і право самостійно вибирати Охридського архієпископа, якого потім буде стверджувати Сербський Патріарх. Тобто, як в УПЦ МП. Македонці спочатку погодилися, але потім відмовилися. Тоді єпископ Іоанн (Вранішковскій) перейшов під юрисдикцію Белграда і його призначили главою створеної Охридської архієпископії в складі Сербської Православної Церкви. Проти Іоанна почалися репресії, він відсидів два терміни у в’язниці і пізніше покинув країну.
Бачачи неможливість вирішити ситуацію через сербів, македонці звернулися до болгар. Синод МПЦ попросив Болгарську Православну Церкву сприяти визнанню автокефалії Охридської архієпископії (від 2009 року другої офіційної назви МПЦ), в обмін на це македонці визнають Болгарську патріархію – Церквою-Матір’ю.
Болгарам сподобався такий жест, і вони створили комісію з просування македонців. Глави Церков навіть зустрілися, причому “македонських розкольників” болгари брали як рівних собі ієрархів.
Але подібні дії не сподобалися одразу трьом Церквам. По-перше, це опротестували самі серби – як втручання на свою канонічну територію. По-друге, Вселенському Патріархату не сподобалося визнання БПЦ як “Церкви-Матері” . На Фанарі вважають, що Церквою-Матір’ю може бути тільки Константинополь, оскільки саме він за останні три століття надав автокефалію балканським народам. По-третє, Елладській Церкви не сподобалося використання слова “Македонська” в офіційній назві Церкви. Тоді питання відклали.
Через кілька місяців, в квітні 2018 року на Фанар прибули президенти України – Петро Порошенко, і Македонії – Георге Іванов. Патріарх Варфоломій прийняв обох, а через кілька днів Порошенко оголосив про український хрестовий похід за Томос.
Якийсь час здавалося, ніби українська і македонська автокефалія йдуть комплектом. Але потім стало ясно, що це не так. У Скоп’є були проблеми в стосунках з Афінами, поки прем’єр Зоран Заєв не підписав Преспанську угоду про найменування країни “Північна Македонія”, що вирішило конфлікт і відкрило двері в ЄС і НАТО. До речі, після офіційного перейменування країни питання назви церкви втратило свою гостроту. Місцеві ієрархи все ще хочуть називатися Македонською Православною Церквою, але Константинополь дав зрозуміти, що в міжцерковних відносинах ця церква буде фігурувати саме як Охридська архієпископія. Та й компромісний варіант ніхто не відміняв. У внутрішніх справах можна використовувати абревіатуру МПЦ, а в Диптиху фігурувати під назвою – Охридська архієпископія. Тим більше, що зараз обидві назви – офіційні.
Що відбувається зараз?
Буквально днями уже колишній прем’єр Зоран Заєв, разом з т.в.о. Олівером Спасівськи відвідали Патріарха Варфоломія, говорили, природно, про автокефалію. З’явилася навіть інформація, що Вселенський патріарх прийняв апеляцію македонців на погрози сербів. Українська автокефалія також супроводжувалася прийняттям апеляції.
Сам же Варфоломій поки чітко не говорить про надання автокефалії, але запросив дві конфліктуючі сторони – сербів і македонців – на Фанар для діалогу.
Що буде далі?
Зустрічі, комісії і діалог – один з етапів процесу. Якщо серби погодяться на автокефалію македонців, що навряд чи, то питання буде вичерпано і вирішиться в максимально позитивному – для всіх сторін – ключі. Якщо серби відмовляться, то у Фанара буде аргумент самостійно видати Томос, не беручи до уваги позицію Белграда. Мовляв, ви півстоліття (від 1967 року) не могли вирішити ситуацію, значить тепер настала наша черга. Саме цей аргумент називав Варфоломій Патріарху Кирилу, обґрунтовуючи своє право дати Україні Томос.
Більш того, у Фанара і македонців є і моральне право на отримання Томосу, без урахування думки Белграда. Справа в тому, що перша сербська автокефалія, 800-річчя якої СПЦ відзначала минулого року, відбулася за досить цікавих обставин. Тоді серби входили в юрисдикцію автокефальної Охридської архієпископії. А ось автокефалію їм надав Вселенський Патріарх, через голову їхнього власного предстоятеля. Тодішній Охридський архієпископ Димитрій Хоматіан сильно протестував, але це не вплинуло на рішення. Зараз ситуація дзеркально протилежна – македонці просять Вселенського патріарха дати їм автокефалію, виділивши зі складу Сербської Церкви.
Російсько-український контекст
Проголошення автокефалії Македонської Церкви вигідно для ПЦУ. Це дає одразу два нових визнання – з боку самої Македонської Церкви, яка солідарна з Україною, оскільки має такий же досвід ізоляції. А також визнання з боку болгар. Болгарська патріархія 100% визнає македонців, а значить – уже не зможе відмовчуватися і з приводу ПЦУ.
Однак Константинополь може використовувати “македонський кейс” з метою тиску на сербів, щоб вони визнали ПЦУ.
Водночас росіянам вирішення македонського питання вкрай невигідне. По-перше, страждає їхній союзник – Сербська Церква. Також вони втрачають один з козирів з утримання в своїй орбіті Белграда. Раніше вони запевняли СПЦ, що не допустять визнання македонців, а в обмін на це просили не визнавати Україну.
Крім цього, росіяни грали на іншому – протилежному фронті, в Болгарії. Там вони обіцяли кардинально протилежне – сприяти визнанню македонців, а за це виторговувати у болгар необхідну для себе позицію.
Вирішення македонського питання не буде простим і легким. Буде протидія. Та й не зрозуміло поки, як скоро Фанар буде готовий видати Томос для Скоп’є? Чи будуть серби висувати завідомо неприйнятні умови або вирішать “поховати” питання, створивши комісію? Зрозуміло тільки одне – після півторарічної перерви “македонська карта” знову на столі.
