Священник УГКЦ Михайло Дзюба пройшов Майдан і фронти російсько-української війни. Поїхати на передов вирішив після відвідин військового госпіталю. Нині він – капелан добровольчого військового підрозділу “Чорна Сотня”, розповідає Суспільне.
За словами отця Михайла, капеланське служіння означає — бути поруч. Воїни найбільше цього потребували — просто поговорити, як кажуть — “по душах”, чи вислухати. Деколи навіть і плакати разом. “Особливо, як хтось загине, тоді не маєш якихось особливих слів розради, але маєш своє серце і ділиш те серце з тим горем, з великою втратою. Це місія капелана”, – каже він.
“У 2015 році я поїхав у військовий госпіталь у Дніпрі. Там було жахіття. Навіть на фронті іноді було легше, коли не було вбитих, поранених. Побачити там у лікарні хлопців без рук, без ніг… Мене навіть не допускали до деяких палат, бо й самі медсестри мліли. Вони не витримували, коли бачили живих людей, які не мали двох ніг і рук”, – ділиться капелан.
Священник розповідає, що в тих хлопців сповідь правдива, від серця. Після госпіталю він зрозумів, що йому потрібно на фронт.
“Їхали ми в Мар’їнку. Я, який їхав звідси, повен відваги, мужності, духу — воно мусить бути у серці, бо ти знаєш, куди ти їдеш, — коли почалися обстріли, коли почали бити гранатомети по стінах, то моє прозріння враз пройшло. Я навіть на мить подумав: “Чого я сюди приїхав?” Вже коли ми втікали вниз ховатися, то була така думка: “Чого?”. Раціонально я міг пояснити, чого я їхав сюди — помогти воїнам, бути з ними. Але воно сковує тебе, ти розумієш, що якби вони прорвали нашу оборону, то нам — кінець. Ми не мали ні танків, ні чогось такого, а лиш кулемети, гранати. Коли бачиш, як трясуться мури, то є таке відчуття: “Господи, спаси!”. Ти можеш загинути, і це великий страх. Ти не певний, чи вийдеш із цього, і навіть не маєш кому сказати, бо на телефон нема часу.
Було, що наші віськові загинули, бо хтось із місцевих кинув гранату з-за паркана. А вночі там на кожному кроці чатує небезпека — навіть не знаєш, в який спосіб це може статися. Ти будеш у місті, а хтось із тамтешнього проросійського криміналітету ножа тобі в спину може запхати, коли десь ітимеш”, – розповідає священник.
За його словами, він завжди готовий їхати, якщо покличуть.
“Був ще момент, я роздавав військовим образочки. Їх було десь чоловік 80, і один хлопчина каже: “Я невіруючий, я атеїст”. Я думаю: “Боже мій, та як він атеїст?”. А він каже: “Моя мама молиться, а я — ні”. Я дав йому образок, і кажу: “Ну то даси мамі, най молиться за тебе”. Потім питаю: “А як твоє прізвище?”. А він відповідає: “Дзюба”. Я дуже здивувався: зустрів 20-річного юнака Андрія з Чекрас із таким самим прізвищем, як у мене, а він — атеїст. Я тому хлопцю кажу: “Ти або зміни своє прізвище, або припини бути атеїстом, бо ти мене підводиш”. Він взяв того образочка, притулив до себе, сказав, що віддасть мамі. Я ще запитав, чи він уже був на передовій — не був. Я кажу: “Як туди поїдеш, то хоч і не знатимеш молитов, а своїми словами проситимеш Бога помогти”, – зазначив капелан.
