ТОП

У вбивстві митрополита Георгія є “сліди” радянської дипмісії, – Андрій Стародуб

Майже 98 років тому, 8 лютого 1923 року, архімандрит Російської православної Церкви Смарагд (Латишенков) вбив митрополита Георгія (Ярошевського), який працював над підготовкою автокефалії Польської православної Церкв и.

Історії здобуття народами автокефалій за рівнем драматизму часто не поступаються найепічнішим сагам. Якщо говорити про цю конкретну історію, то розповідь про те, як монах-білорус, вірний РПЦ, вбив українця-митрополита, що виборював Томос для Православної митрополії у Польщі може стати сюжетом для детективного роману. В якому одразу стає відомо, хто вбивця, проте і через століття немає остаточної ясності щодо його справжніх мотивів, наявності співучасників, впливу підбурювачів та ролі у злочині цілої низки осіб з церковного і позацерковного середовища.

У ці дні, перед річницею вбивства митрополита, ми вирішили поговорити про цей епізод минулого з істориком Андрієм Стародубом, який намагався «розплутати» цю справу на підставі архівних джерел та публікацій тогочасної польської преси.

– Андрію, розкажіть, якою 100 років тому була церковна ситуація в Польщі. І як вийшло, що автокефалію там робив митрополит-українець?

– Тут важливо враховувати ширший історичний контекст, пов’язаний з розпадом Російської імперії. Виникнення (чи, у випадку Польщі – відновлення незалежності) нових держав на колишніх імперських околицях неминуче ставило питання про статус та юрисдикцію церковно-адміністративних одиниць РПЦ в їхніх кордонах. Адже було очевидно, що збереження «церковного» підпорядкування Москві не лише є небажаним символічним унаочненням колишньої політичної підпорядкованості, але й може бути фактором, який негативно впливатиме на актуальну внутрішню політику.

І чим більше православних було у конкретній державі, тим серйознішу увагу приділяли цій темі. Але «дистанціюватись» від Москвського Патріархату хотіли уряди навіть тих країн (як, наприклад, Фінляндії), де православні складали незначну меншість.

Зрозуміло, що цією проблемою, в тій чи іншій мірі, переймався й кожен з українських урядів 1917-1921 років. Фактично ж, в українському випадку, питання про повну церковну незалежність було поставлено навіть раніше, аніж питання про незалежність державну. Цей проект не вдалося реалізувати. На скликаному «автокефалістами» Всеукраїнському Православному Церковному Соборі 1918 року ініціативу перехопили російський та проросійський єпископат та духовенство. Однак і Патріарх Тихон (Беллавін), і єпископат змушені були рахуватися з новим політичним статус-кво. Що призвело до надання автономії єпархіям РПЦ в кордонах Української Держави.

Такий «компроміс» не вдовольнив українську світську владу. Оскільки, де-юре, Церква в Україні не була відділена від держави, уряд Директорії УНР 1 січня 1919 оголосив автокефалію своїм актом. І намагався створити Синод, який би керував цією Церквою. До речі, до праці в цьому Синоді («Вищій Освященній Церковній Раді») були запрошені й майбутні «батьки» Польської Автокефальної Церкви – владики Георгій (Ярошевський) та Діонисій (Валединський).

Є версія, що контакти владики Георгія з українським урядом в 1919-му потім посприяли тому, що на нього звернув увагу уряд польський у 1921 році. Його, нібито, прямо рекомендували полякам чиновники УНР (на той момент – вже, де-факто, «екзильного» українського уряду, що перебував у Тарнові).

Це малоймовірно і я не знайшов документальних підтверджень цьому.

Проте очевидно, що справи української (яка тоді не відбулась) і польської автокефалії (яку вдалось втілити в життя) дійсно дуже переплетені. Як на рівні ідей та проектів, так і на рівні персоналій.

– Розкажіть детальніше, як Мінський архієпископ Георгій опинився у Києві в момент, коли Директорією було оголошено автокефалію УАПЦ?

– Архієпископ Георгій один з дуже небагатьох українців за походженням, які досягли архієрейства в РПЦ «піздньосинодального» періоду. У той час відсоток вихідців з України, а тим більше – українців за походженням, серед єпископату Російської Православної Церкви був значно нижчим, аніж відсоток православних вірних-українців по відношенню до всіх православних імперії.

Взагалі не обов’язково було навіть бути етнічним українцем і, в тій чи тій формі, визнавати це. Достатньо було мати місцем народження одну з «малоросійських губерній» і вже виникали проблеми для здійснення кар’єри. Але, навіть, якщо така кар’єра вдавалася, то, служіння такого преосвященного проходило за межами українських єпархій. Це було наслідком цілеспрямованої політики, яку реалізовували на всіх «національних околицях». Вияв такої собі «підспудної недовіри» навіть до цілком лояльних, але неросіян.

Навіть у Грузії намагалися діяти в рамках цієї ж логіки. Хоча там, звісно, така практика «не прижилась», оскільки все ж потрібні були кандидати, які володіли грузинською мовою. Звісно, у 1917-му році, майже всі єпископи-етнічні грузини підтримали ідею відновлення незалежності своєї Церкви. І щось протиставити цьому РПЦ не могла.

Натомість в Україні такого штибу «кадрова політика» була успішною. На всі українські єпархії було всього три єпископи українського походження, причому лише один з них був єпархіальним архієреєм, інші два – вікаріями. З таким «розкладом» важко було сподіватись на «грузинський варіант».

Ще декілька єпископів-етнічних українців, серед яких – і архієпископ Георгій, перебували на кафедрах за межами України. Всі вони, наскільки можна зрозуміти, уважно спостерігали за політичними та церковними процесами, які відбувалися тут. А окремі – долучались чи, як мінімум, виявляли готовність долучитись до них.

Владика Георгій (Ярошевський), який з 1916 року перебував на Мінській і Турівській кафедрі, навіть якби й хотів, не зміг би уникнути участі в «українських справах». Після Берестейського мирного договору частина його єпархії опинилась в межах Української Держави. Від цих повітів обирали делегатів на Всеукраїнський Собор 1918 року. А багато справ вимагали залагодження зі світською владою, яка знаходилась у Києві.

Ярошевський був сином священика з півдня Подільської губернії та людиною з достатньо чіткою українською національною свідомістю. Але, одночасно, він був прагматичним і, сказати б – розсудливим та обережним політиком. Бракує детальної інформації про те, що він думав чи відчував у 1917-му. Однак після того, як українська державність відбулася і була визнана (у тому ж і Росією, нехай і більшовицькою), його зацікавленість набуває вже конкретних форм.

Наприклад, влітку 1918-го він починає підтримувати українських діячів з «Просвіти» у Мінську (за що отримує подяку від Міністерства ісповідань Української Держави). Пізніше – надсилає привітання Всеукраїнському собору 1918-го року. А зрештою приїжджає до Києва і входить в контакт з тим же міністерством ісповідань (за Директорії перейменоване на міністерство культів), з яким листується українською, підкреслюючи, що він є «українцем з роду».

Давайте пояснимо, він приїжджає в Київ і контактує із “міністерством релігій” (так можна назвати міністерство ісповідань) часів Української революції.

– Так. Я не хотів би «лакувати дійсність» і стверджувати, що до Києва владику привели лише «українські патріотичні міркування». Йшлося про вирішення нагальних справ, пов’язаних з управлінням підвладною йому єпархією. Але він, як мінімум, не відмовлявся підтримати автокефалію УАПЦ, хоча й не взяв участі в єдиному засіданні її Синоду.

Завдяки такій обережності владика уникнув покарання, що його наклав російський єпископат на архієпископа Агапіта (Вишневського), котрий провів це засідання напередодні захоплення Києва більшовиками.

До Ярошевського ж не виникло жодних претензій у «білих». Більше того – він отримав призначення від Вищого церковного управління Південного Сходу Росії тимчасово керувати Харківською єпархією.

Андрій Стародуб

Після поразки білого руху, владика евакуювався за кордон. Спочатку до Константинополя, потім – якийсь час проживав на острові Халкі, де була богословська школа. Відомі навіть дві його статті, опубліковані грецькою мовою в журналі Вселенського Патріархату.

Далі емігрантський шлях пролягає до Сербії, де він жив в одному з монастирів. Але й там йому там теж не знайшлося застосунку ані як вченому чи педагогу (а Георгій, у свій час, був ректором Санкт-Петербурзької духовної академії), ані як адміністратору.

В цей момент його «виручив» архієпископ Євлогій (Георгієвський), який у 1920-му році отримав від Патріарха призначення бути керуючим парафіями РПЦ в Західній Європі. В рамках своїх повноважень Євлогій доручає архієпископу Георгію управління парафіями РПЦ в Італії. Не дуже значима посада, адже йдеться буквально про кілька реальних храмів.

Для дієвої натури та амбіцій Георгія цього було явно замало. І тут несподівано випав цікавий шанс, на який він навряд свідомо очікував.

Українська держава не встояла, натомість ІІ Річ Посполита змогла не лише відбитись від більшовицької навали, але й втримати кордони, що сягали далеко за межі територій з домінуючим етнічно польським населенням. А отже, актуалізувалося питання унормування церковного життя на уламках декількох єпархій РПЦ, створення єдиної структури управління та здобуття автокефалії для православних у Польщі.

У 1921 році, після Ризького миру, уряд починає шукати формулу та шляхи для вирішення даних питань. Однак це виявляється вкрай складним завданням: левова частка наявних єпископів-етнічних росіян не готові були підтримати ідею незалежної Церкви в незалежній державі. Розпочинаючи «впорядкування» і усамостійнення польський уряд міг розраховувати на лояльність всього одного з цих єпископів – Діонисія (Валединського).

Етнічний росіянин, що прийняв ідею польської автокефалії?

– Він прийняв не ідею польської автокефалії як таку. Просто він вважав, що православний єпископ має бути підкреслено лояльним до будь-якої влади, навіть якщо йдеться про владу неправославної країни. Окрім того, занадто різко акцентувати увагу на своїй «русскости» для керуючого Волинською єпархією, з її українським населенням, було б не дуже розсудливо. До речі, власне росіян серед православних в ІІ Речі Посполитій було вкрай мало, майже на 99% це були українці та білоруси.

Все це окрема і непроста тема, можу лише відзначити, що етнічне походження не визначало наперед позиціонування всіх героїв цієї драматичної історії. Адже її діючими особами були росіянин Велединський і українець Ярошевський, які розбудовували Православну Церкву в Польщі. І був той же Смарагд (Павло Латишенков) – білорус, який (принаймні він так потім це пояснював), пішов на вбивство митрополита, щоб зупинити процес отримання автокефалії.

До речі, як чинив і що хотів Московський Патріарх в Польщі, коли та стала окремою державою?

– На момент, коли було відновлено польську державність, ще не було зрозуміло, де пролягатимуть її східні кордони. Тоді вважалось, що йтиметься про врегулювання ситуації з однією Варшавською, ну може ще Холмською єпархіями. У всій своїй повноті проблема постала лише у 1921-му році. Що тоді хотів Патріарх зробити у Польщі? Приблизно те саме, що було зроблено в Україні у 1918-му.

Тихон був готовий лише до таких поступок, які можна було б потім швидко скасувати. Тобто: ви хочете незалежності? Можу благословити адміністративну автономію. Але (це не проговорювалось, але малося на увазі) – вона має бути оформлена так, щоб її можна було ліквідувати, якщо складуться сприятливіші політичні умови. Коли, як це формулює один нинішній модний російський опозиціонер, «великая прекрасная Россия будущего» відродиться в своїх дореволюційних межах.


Тобто, російський Патріарх відчував себе «хранителем» імперських надбань і не планував від них відмовлятись. Цікаво, що польський уряд спочатку не розумів його мотивацій, розраховуючи, що переслідуваний більшовиками предстоятель РПЦ, навпаки, з певним розумінням поставиться до бажання вийти з-під «московської» руки. Втім, слід віддати належне полякам – вони були послідовні та наполегливі у реалізації свого плану і не «впіймались» на спроби Тихона завести всю цю справу у глухий кут.

– А це все ще вважалось канонічною територією РПЦ.

– Так, на той момент питання інакше не ставилося. Георгія формально запросили для опіки над якимось кількома парафіями Мінської єпархії, які потрапили до Польщі. Але зрозуміло, що плани на нього в уряду апріорі були масштабніші. Адже він був архієпископом і старшим за хіротонією серед всіх єпископів, які перебували в ІІ-й Речі Посполитій.

– Ну, він ще й освічений богослов та організатор духовної освіти.

– Це грало друго- чи навіть третьорядне значення. Урядовців цікавило тільки одне: чи на нього немає якогось жорсткого компромату, чи він не виступав колись з антипольських позицій. Бо, наприклад, той же Діонисій був редактором «Почаевского листка», в якому друкувалось багато антипольських та антикатолицьких текстів.

У підсумку, для початку реалізації «автокефального» проекту вдалось знайти трьох єпископів. Окрім Діонисія та Георгія був ще один – Пантелеймон (Рожновський). Це цікавий персонаж. Його батько був етнічним поляком, а мати – росіянкою. Себе він вважав росіянином, хоча й намагався «зіграти» на походженні батька, щоб отримати польське громадянство. Пізніше він солідаризувався з противниками створення нової Помісної Церкви.

Ось ці єпископи й підписали лист до Патріарха Тихона, де вони вказали, що погоджуються на те, щоб життя було на основах автокефалії. Але – тільки якщо це дозволить і благословить Патріарх Тихон. Натомість, разом з цим документом поляки запропонували Патріарху підтвердити повноваження архієпископа Георгія на керування Варшавською і Холмською єпархіями і призначити своїм екзархом.

Тобто, зробити його «головним», першоієрархом всієї церковної області. Адже, де-юре, жоден із православних єпископів у Польщі ніяких повноважень керувати і видавати обов`язкові для інших єпископів розпорядження не мав.

Протягом вересня 1921 – січня 1922-го року, відбулася ціла серія зустрічей польських дипломатів та московського Патріарха, де обидві сторони затято торгувалися. Патріарх, зрештою, погодився надати повноваження і піднести Георгія до сану митрополита. А також запропонував польському уряду свій проект устрою Православної митрополії у Польщі. На засадах куцої автономії, звісно.

Навряд чи Патріарх сподівався, що поляки відмовляться від ідеї добитись автокефалії. Але міг вважати, що йому вдасться «підвисити» невизначену ситуацію на тривалий час. Коли ж до нього дійшла інформація, що це не вдалося і процес усамостійнення триває, він дуже роздратувався і вже прямо заявив, що за жодних обставин не погодиться на надання автокефалії.

Але в травні 1922 Тихона самого арештовують більшовики, що створило «вікно можливостей» для прихильних до ідеї автокефалії єпископів. Вже 14-15 червня 1922 року митрополит Георгій скликав Синод, попередньо забезпечивши на ньому чисельну перевагу у один голос (разом з Діонисієм вони висвятили ще одного єпископа – Олександра (Іноземцева), учня владики Георгія)). І ось ці три єпископи (два росіянина і українець) і оголосили, що вони стають на шлях автокефалії. Патріарх, нагадаємо, був усунутий від управління, а ніхто інший не міг поставити під сумнів чи заблокувати таке рішення.

З цього моменту процес було остаточно запущено на формальні рейки. В цей період митрополит Георгій веде надзвичайно активну діяльність. Засновує потужну Синодальну типографію та офіційний друкований орган митрополії, готує проект православного богословського факультету у Варшавському університеті. Для останнього він намагається зібрати найкращі богословські кадри, у тому числі, зі своєї альма-матер – Київської духовної академії. Наприклад, він запросив переїхати до Польщі останнього ректора КДА єпископа Василія (Богдашевського) (той не скористався цим запрошенням).

Протягом півроку було упорядковано структуру управління, усунуто з кафедр категоричних прихильників автокефалії, здійснено підбір нових кадрів (тоді, наприклад, був висвячений єпископ Олексій (Громадський)). Змінено акценти і в тому, як мало бути оформлене остаточне завершення справи усамостійнення – вже на лютий 1923 планувався приїзд до Польщі делегації Вселенського Патріархату.

Владика Георгій справді встиг зробити навдивовижу багато за короткий час. Його роль у справі здобуття автокефалії недооцінена і через ранню смерть – «затерта». У тому числі – й наступником (митрополитом Діонисієм), який не був настільки обдарованим та пасіонарним.

– Поляки його цінували?

– Так. Але при цьому явно побоювалися, що він (принаймні – у перспективі) захоче стати фігурою на політичній шахівниці Другої Речі Посполитої. Показовий момент: Ярошевський так і не отримав громадянства. Митрополита поховали з найбільшими почестями, як високопосадовця республіки. Але він не мав польського паспорта. У той же час у його убивці польське громадянство було.

– Ви колись хотіли написати книгу про цю історію, чому не написали.

– Історик – не письменник-белетрист, він «раб документу». А більшість «документального сліду», боюсь, втрачено безповоротно. Газетні публікації, листування та випадкові документи різних міністерств не можуть замінити протоколів з кримінального розслідування та судової справи про вбивство. Мої спроби знайти все це в архівах були безрезультатними.

Окрім того, ключ до розуміння деяких сюжетних ліній варто було б шукати не в польських, а в російських архівах. І то – вельми специфічних, доступ до яких закрито. Адже так і не з’ясованою є роль радянської дипломатичної місії в Польщі. При цьому є багато опосередкованих ознак того, що радянські спецслужби були причетні до цієї гучної справи. Щоправда, це не означає, що Смарагд був радянським агентом та діяв строго за вказівками більшовиків.

– Ви так думаєте?

– Так, найвірогідніше, що Латишенковим лише маніпулювали і надали невелику «технічну підтримку». Цікаво, що він так ніколи й не признався, звідки в нього револьвер і хто його вчив стріляти. Хоча на більшість питань слідчих й прокурорів він відповідав розлого та, здається, відносно щиро.

– Його захищали «прорарадянські» адвокати. Ясно, хто зорганізував вбивство.

– Прямих доказів цьому нема. Щодо адвокатів, то це певне перебільшення (щодо їхніх прорадянських симпатій). Просто один з них, Тадеуш Врублевський, до революції брав участь у багатьох гучних політичних процесах. Наприклад, він був захисником знаменитого лейтенанта Петра Шмідта – одного з керівників Севастопольського повстання 1905 року.

У будь-якому випадку, я вважаю, шо тут мала місце була більш складна комбінація, а не проста схема «замовного вбивства». Серед фігурантів справи і у оточені Латишенкова було багато осіб з загадковим статусом, зв’язками та можливостями.

Наприклад – архімандрит Тихон (Шарапов), який мав латвійський дипломатичний паспорт та вільно курсував між Варшавою та Москвою. І це відбувалося з відома радянської влади – цей священнослужитель зафіксував у спогадах, що всі його переміщення узгоджувались з комісаріатом закордонних справ чи навіть персонально з міністром Чичеріним.

– Але ми випереджаємо події. Коли Смарагд з’явився у Варшаві та почав загрожувати Георгію?

– Треба сказати пару слів про «бекграунд» цієї людини. Павло Латишенков (в чернецтві – Смарагд) був родом з Гродненщини. На суді він підкреслював, що він «белорус, польський гражданин». Важко сказати, що докладно ховалось за цією самоідентифікацією. Але зрозуміло, що йшлося про «белорусскость» десь в тому ж розумінні, що й «малорусскость». Тобто – про ідентичність в рамках концепту о «триедином русском народе».

Смарагд був випускником Санкт-Петербурзької духовної академії та, ймовірно, ще з тих часів був знайомий з владикою Георгієм. Однак набагато ближче він знав єпископа Діонисія, з яким разом працював на ниві «православного місіонерства» на території Галичини в період І-ї Світової війни. Більше того, початковий персональний конфлікт у Смарагда виник саме з ним і був пов’язаний з бажанням владики Діонисія (на той час – єпископа Кременецького, вікарія Волинської єпархії) взяти під контроль Холмську духовну семінарію, ректором якої був Латишенков. Семінарія повернулась у 1918 році з евакуації до Росії і перебувала в Кременці. Конфлікт був бурхливим, архімандрит писав численні скарги, в яких відмовлявся визнавати над собою владу місцевого єпископа. Діонисій, таким чином, став його «особистим ворогом» ще до того, як до Польщі прибув Георгій.

Цей епізод важливий для розуміння важливого нюансу «теракту» 8 лютого 1923-го року. Його жертвою мали стати обидва єпископи-автокефалісти, причому ще невідомо, кого з них Латишенков ненавидів більше. Свідки, з числа службовців митрополичої канцелярії, заявили, що вбивши митрополита, Латишенков, з револьвером у руці побіг шукати архієпископа Діонисія. І лише не знайшовши того в будинку, вирішив здатись. У своїх перших показах Смарагд підтвердив це, але пізніше, за рекомендацією адвокатів, відмовився від своїх слів.

«Особисте» підґрунтя конфлікту з Георгієм пов’язане з піднесенням Смарагда до сану єпископа, яке так і не відбулося. Ще у лютому 1921-го року він отримав, від Священного Синоду/Собору єпископів всієї України, номінацію на єпископа Дубенського. Але це призначення неможливо було реалізувати, оскільки польський уряд не визнав би його.

Пізніше Патріарх Тихон змінив кафедру, на яку мав бути висвячений Латишенков – він мав стати єпископом Слуцьким, у підрадянській частині Білорусі. Але тут виникав цікавий казус: хіротонію мали здійснити на території Польщі, а от чи поїхав би новий єпископ до місця свого служіння – невідомо. На той момент він вже отримав польське громадянство і його неможливо було депортувати за кордон силоміць (як це було зроблено з деякими єпископами-противниками автокефалії).

Щоб запобігти появі нового і непідконтрольного архієрея, митрополит Георгій, скориставшись з формальної зачіпки, наклав на нього заборону у священнослужінні. Де-факто архімандрита поставили перед вибором: або він добровільно виїздить з Польщі і стає єпископом. Або – відмовляється від виїзду, але не зможе тут реалізувати свою єпископську номінацію. Латишенков робить вибір на користь останнього і включається в активну боротьбу проти священноначалля Православної митрополії. Він стає дієвим учасником всіх «підпільних» нарад противників автокефалії, підписує підготовані ними листи та відозви, їздить по країні з агітацією. При цьому не порушує накладеної церковної заборони (не служить літургій), хоча й вважає її несправедливою і неканонічною.

– А арештувати його не можна було?

– За яким звинуваченням?

– Розпалювання ворожнечі.

– Не треба плутати ситуацію в більшовицькій Росії 1922 року і у Польщі. Зрозуміло, що він був «на олівці» у поліції як неблагонадійний. Але того, що він робив чи говорив було недостатньо для прямих репресивних дій. До того ж, врахуйте, що незаконний арешт призвів би до серйозного політичного скандалу. Адже в оточені бунтівного архімандрита були і достатньо впливові особи. У тому ж таки 1922-му році в країні відбулися загальні вибори до Сейму та Сенату, і один із сенаторських мандатів отримав В’ячеслав Богданович. Він був другом Латишенкова, а також став одним з найпалкіших захисників і виправдовувачів його злочину.

– Коли ми з вами планували зустрітися, я думала що це історія, як РПЦ чи Російська влада руками монаха-агента вбила митрополита за автокефалію. А тепер це дві історії. Якщо Смарагд був віруючою маніпульованою людиною, то це історія, як РПЦ з радянським режимом вбили митрополита і знищили віруючого монаха…

– Я вже колись наводив цей приклад. У Синодику (списку померлих для поминання за богослужінням) КДА, складеному протоієреєм Олександром Глаголєвим у 1923-му році, одразу за записом «митрополита Владимира, убиенного» слідує запис «митрополита Георгия (Ярошевский), убиенного». І це «сусідство» – дуже символічне. На мою думку, період між 7-м лютого 1918, коли було вбито Київського митрополита Володимира (Богоявленського), і 8-м лютого 1923-го року, коли архімандрит Смарагд (Латишенков) демонстративно застрелив Варшавського митрополита Георгія (Ярошевського), вмістив цілу епоху в історії Російської Православної Церкви.

Вбивство 1918-го можна, умовно, вважати датою початку конфлікту з «безбожною владою», а от вбивство 1923-го якраз ознаменувало знайдення «зони спільних інтересів» цієї влади з РПЦ. У «польському» питанні інтереси Московського патріархату та більшовиків збіглися за декілька років до знаменитої Декларації митрополита Сергія (Страгородського), тут в них «общие радости и печали» знайшлися майже одразу.

– Далі. День вбивства 8 лютого. Смарагд прийшов до митрополита Георгія, вони дві години розмовляли, а потім він вихопив пістолет і вбив його. Відтворена сама сцена вбивства?

– В деталях. Проблема лише в тім, що більшу частину розмови між жертвою та вбивцею, особливо її фінал могла переказати лише одна людина – сам Смарагд. Всі ці деталі, що часто цитують (типу викрику перед пострілом «Вот тебе, палач Православия!») – неможливо верифікувати.

До того ж, вбивця двічі-тричі змінював чи «редагував» окремі свої свідчення, додавав якихось «містичних» чи побутових деталей. І після свого кривавого чину він продовжував розігрувати якусь фантасмагоричну виставу, часто демонструючи дивні реакції (типу «кривої усмішки» чи «нервового сміху» у ті моменти, коли у залі суду зачитувались якісь подробиці його злочину).

– Були психіатричні експертизи? Його визнали нормальним?

– Так, вони зафіксували наявність певних психічних розладів, але, в цілому, його визнали осудним. Сам Смарагд та його «група підтримки» вважали це своєю перемогою, оскільки «православний месник» не хотів потрапити до божевільні. Та й до «скрижалів історії» не хотів бути внесений як звичайний вбивця-психопат.

У свою чергу уряд не хотів його страчувати. На першому етапі розгляду справи така можливість була. Достатньо було заслухати цю справу у порядку військово-польового судочинства. За вбивство високопосадовця його підлеглим передбачалася смертна кара і відбулося б негайне виконання вироку. Але уряд на це не пішов.

– Чому?

– Вони прорахували, що це породило б ще більші проблеми і могло поглибити конфлікт між польською державою та її православними громадянами. До того ж ті, хто підштовхував Латишенкова на його вчинок, саме на це й розраховували. Та й сам він всіляко демонстрував готовність стати «мучеником за віру».

Коли ж стало зрозуміло, що страта екс-ченцю (Синод Православної митрополії в Польщі позбавив його сану та чернецтва) не загрожує, була розіграна інша комбінація. Захист перетворив судові засідання на таке собі «шоу», на якому з вбивці ліпили «героя», давали можливість продовжувати свою віртуальну «боротьбу» проти автокефалії та паплюжити пам’ять жертви. Він хизувався своєю «історичною роллю», зокрема – підкреслював, що якби не він, то «автокефалия уже была бы принята».

– Його готували до промов.

– Так, його серйозно готували. Підсудного захищала ціла група досвідчених юристів, а на місця для публіки приходила й сідала «група підтримки», яка співчувала «героїчному» екс-архімандриту. Сам процес виглядав, у сучасній термінології, як якась спеціальна інформаційно-психологічна операція. Озвучувались якісь деталі особистого життя третіх осіб (безпосередньо не пов’язаних зі справою, але прихильних ідеї автокефалії)._Адвокати зловживали можливістю залучати додаткових свідків, частина з яких не повідомляла нічого по суті, але негативно висловлювалась про покійного митрополита та його політику і т.д. і т.п.

До речі, спроби дискредитації почалися ще за життя митрополита, якого описували, як деспота, таємного католика, чи навіть атеїста-нігіліста. РПЦ намагалася знищити репутацію лояльного до польської держави єпископату та зробити саму ідею автокефалії максимально непопулярною, зв’язати її з негативом.

Намагаючись протидіяти цій атаці, митрополія замовила одному, дуже відомому та популярному на той час белетристу Миколі Брешко-Брешковському роман. У ньому було викладено альтернативний – до поширюваного фан-клубом «православного терориста» – погляд на всю цю історію. Я вважаю цей роман – він називається «Ряса и кровь», цінним історичним джерелом. Дія в ньому відбувається у вигаданій балканській країні, але сюжет та прототипи героїв – вкрай впізнавані.

Найцікавішим є те, що Брешковський дуже правдоподібно описав мотиви, якими могли керуватись радянські спецслужби, ангажуючись в дану справу. Вони вважали, що вбивство митрополита може стати вдалим «трігером» до початку заворушень в Польщі. Радянські документи та матеріали, які збирали польські спецслужби (все це було опубліковано аж у 1990-ті роки) засвідчують, що плани дестабілізації внутрішньої ситуації та організації у Польщі збройного повстання дійсно існували – і в 1923, і в 1924 роках.

– Давайте коротко розповімо, що було потім.

– Злочин Смарагда дійсно трохи «відстрочив» отримання автокефалії. Візит делегації з Фанару до Варшави у 1923-му році було скасовано. Та й у Константинопольських Патріархів тоді було багато власних проблем. Але польський уряд таки виборов автокефалію в 1924-му році. Томос про автокефалію було підписано всього на місяць пізніше, ніж екс-архімандрит Смарагд отримав вирок за свій злочин – 12 років ув’язнення. Він не відбув увесь термін, через 8 років потрапив під амністію. Тоді він вже був мало кому цікавим персонажем зі старої кримінальної хроніки. Немає навіть точної інформації про його подальшу долю. Маємо лише непевні і суперечливі перекази. В одних стверджується, що він таки покаявся (і навіть отримав дозвіл провести ніч в покаянній молитві на могилі митрополита). Тоді як згідно з іншими, які я вважаю правдоподібнішими, він просто виїхав з Варшави, поселився десь у глибинці на Гродненщині та не намагався привертати до себе ніякої уваги.

Могила митрополита Георгія

– Справа в тім, що російські газети і тоді, і зараз, деколи подають, що Смарагд, «мученик за русскую веру православную». Я навіть зараз читала одного клірика РПЦ, який присвятий йому героїчну замітку, «Поп и револьвер», де героїзує вбивство.

– Що тут можна сказати… Могила митрополита Георгія знаходиться в храмі Св. Пророка Ілії та св. Єронима (в дольній частині церкви Св. Йоана Ліствичника на Вольському православному кладовищі Варшави). Польська автокефальна церква, біля витоків якої він стояв, існує і дотепер. Вона (ПАПЦ), у свій час, зіграла також важливу роль і у відновлені канонічної ієрархії української церкви (УАПЦ формації 1942).

А от «героїзатори» Смарагда хай покажуть, де ж його поховання, і які позитивні плоди залишала його «діяльність». До речі, згідно з однією з версій подальшої долі ченця-вбивці, він таки «дочекався» приходу «радянських визволителів». Але одразу ж, у 1939-му році, потрапив під репресії і був страчений НКВД. Це неперевірена інформація, але вірогідність такого фіналу неможливо виключати. Наприклад, саме так (розстріляний, місце поховання – невідоме) завершив свій життєвий шлях інший борець проти автокефалії та один з найактивніших виправдовувачів вбивства митрополита Георгія, вже згадуваний сенатор-москвофіл В. Богданович…

Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди»

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

26.01.2021 - 11:00

Люди з УПЦ МП заходили в кожну хату і казали, що я проклятий, – священник з Луганщини Володимир Маглена

Володимир Маглена, перший священник Луганщини, який перейшов до Помісної Церкви України. За рік

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

21.01.2021 - 11:00

До визнання влада могла вирізати моє фото з газети, залишивши рукав, – архієпископ ПЦУ Федір

Скільки єпархій Православної Церкви України – стільки видів харизми. У кожній єпархії є якийсь

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

12.01.2021 - 11:00

Київська митрополія завжди була у канонічному підпорядкуванні Константинополя, – історик Віра Ченцова

Автокефальний процес, завершенням якого було отримання Томосу, для журналістів, «непрофільних»

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

06.01.2021 - 11:00

Скільки разів ми опинялися в точці, коли все — далі не рухаємося, — Євстратій (Зоря), архієпископ ПЦУ

З 2019 року Різдво для віруючих українців завжди буде мати ще одну згадку, ще один смак, ще одну

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

30.12.2020 - 11:00

Народіть і віддайте нам. Але не вбивайте дитину, – єпископ Римо-Католицької Церкви Станіслав

Станіслав Широкорадюк, за моєю неформальною фокус-групою, один із найулюбленіших єпископів

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ НОВИНИ ТОП

/

29.12.2020 - 09:00

Битва за життя і віру. Як Церкви пережили 2020 рік

2020 рік видався багатим на події у релігійному житті людей по всьому світу. Чого вартує одна лише

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

22.12.2020 - 11:00

Я закривав очі померлим насильницькою смертю братам на Майдані, – священник УГКЦ Михайло Димид

З кінця листопада до лютого в Україні особливий період. Кожен місяць нашої Революції Гідності про

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

16.12.2020 - 11:00

«Я каюсь тільки через те, що раніше не пішов з УПЦ МП», – священник ПЦУ Володимир Коскін

Редакція РП міркувала про те, в який спосіб відсвяткувати річницю Томосу і в який саме день. Бо ж

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

09.12.2020 - 11:00

Проєкт «Сербська церква» в Македонії провалився, – македонський єпископ Партеній

Північна Македонія на порозі автокефалії. Ці місяці македонці проживають все те, що проходила

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

01.12.2020 - 11:00

Існує лише одна українська автокефалія – визнана Вселенським Патріархатом, – британський дослідник Лучіан Леуштян

Він викладач Астонського Університету (Бірмінгем, Сполучене Королівство Великої Британії) автор

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

24.11.2020 - 11:00

На наші богослужіння приходять українки з чоловіками-мусульманами, – монахиня УГКЦ в Лівані Альфонса

Першою українкою, яка захистила богословську дисертацію на Близькому Сході, стала монахиня

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

18.11.2020 - 11:00

Мечеть у Донецьку зачинено, категорично заборонено навіть заходити туди, – Саїд Ісмагілов

Мені здається, що за всіх негараздів, поляризації, суспільних конфліктів в українських

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

13.11.2020 - 11:00

Московський Патріархат благословив цю війну, роздмухав її, – отець Олег Ніколаєв

– Ты предатель, ты Россию предал, ты Путина предал, святую Русь предал. – А ты Христа предал и

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

03.11.2020 - 11:00

У Грузії мало противників ідеї церковної незалежності України, – митрополит Григолі

Коли аналітики і спостерігачі розмірковують про позицію помісних церков щодо Православної

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

28.10.2020 - 11:00

«Аделаджа впав на коліна, але я внутрішньо відчув брехню», – Михайло Паночко

Є резонансні теми, яких навіть за найбільшого бажання не уникнути. Одна з них – проекти законів,

Детальніше

НОВИНИ ТОП

/

24.10.2020 - 10:17

Кіпрська церква визнала ПЦУ

Глава Кіпрської Церкви Хризостом ІІ під час літургії в монастирі Панагія згадав Предстоятеля

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

19.10.2020 - 11:02

Афонський монах ПЦУ: У нашому монастирі сон займав чотири години

Його добре знають на Західній Україні. До нього, в село Мала Іловиця на Тернопільщині, постійно

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

12.10.2020 - 11:00

Офіцери ФСБ переконували мене, що Донбас – це інша цивілізація, – Ігор Козловський

Його наукова та релігійна думка здобувалася на академічних кафедрах та у спілкуванні із

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

05.10.2020 - 11:00

Я вже не міг молитися за тих, хто благословляє вбивство наших пацанів, — о. Владислав

Серед п’яти сотень громад Московського Патріархату, які в перший рік отримання Томосу перейшли

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

28.09.2020 - 11:05

Зеленський мені дуже подобається. Як актор, – головний рабин України Яков Дов Блайх

Єврейське питання в сучасній Україні це і просто, і складно водночас. Українські євреї займали і

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

21.09.2020 - 11:06

УПЦ МП люди не потрібні, вони готові до того, щоб храм був порожній, — ієрарх ПЦУ Нестор

Владика Нестор – один з наймолодших ієрархів Православної Церкви України, який став єпископом

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

16.09.2020 - 10:36

“Спроби впливу РПЦ є. Але хіба їх сприймають?” – соціолог релігії

Максим Паращевін — фахівець із соціології релігії, співробітник Інституту соціології НАНУ,

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

07.09.2020 - 11:03

При ротації архієреї відчули релігійний демократизм, – митрополит Димитрій

Понад десятиліття українські соціологи фіксують одну цифру: 80 відсотків людей вважає себе

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

31.08.2020 - 11:59

Сербська Церква в Чорногорії поводиться, як параполітична організація – єпископ Бойович

Однією з головних тем у інформаційному просторі цього літа стала Сербська Православна Церква,

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

25.08.2020 - 11:47

“Політика РПЦ не впливає на становище Вселенського Патріархату”, – Іов Геча

Автокефальна кампанія зі здобуття Томосу дала українцям прекрасний шанс побачити експертизу

Детальніше

ЕКСКЛЮЗИВ ІНТЕРВ'Ю ТОП

/

17.08.2020 - 10:42

“Путін заміняє християнство сумішшю православ′я і ностальгією за комунізмом”

Ярослав Грицак — історик та професор Українського католицького університету, якого запрошували

Детальніше

НОВИНИ ТОП

/

31.07.2020 - 10:56

“Справу про Томос” закрито. Речник ПЦУ назвав її “юридичним спамом” від ворогів Церкви

30 липня Державне бюро розслідувань офіційно повідомило про закриття провадження у так званій

Детальніше

НОВИНИ ТОП

/

08.07.2020 - 20:17

Українці хочуть бачити Епіфанія на чолі об’єднаної Церкви – опитування

Київський міжнародний інститут соціології опитав українців, кого б вони хотіли бачити

Детальніше

НОВИНИ ТОП

/

18.06.2020 - 17:36

Проти Порошенка порушили справу через Томос і створення ПЦУ

Народний депутат, п’ятий президент України Петро Порошенко заявив, що правоохоронні органи

Детальніше