Доля єпископа Римо-Католицької Церкви Віталія Скомаровського нерозривно пов’язана з долею Римо-Католицької Церкви в Україні. Вона починається з тих непростих часів, коли сам вибір священства міг відгукнутися покликаному ГУЛАГОМ чи в’язницею, чи пізніше, коли Католицька Церква почала своє відродження, живлячись любов’ю новонавернених українців, але без ресурсу, кадрів, без книжок.
Окрема історія, як перші пострадянські католицькі священники опікувалися вірянами в радіусі 200 кілометрів, об’їжджаючи їх запорожцями чи автобусами. Тож вирішуючи, кому адресувати актуальні питання католицького напрямку, ми зупинилися на єпископі Луцької дієцезії Віталії Скомаровському. Такі люди точно відчувають події в Церкві та й в державі.
МИ СВЯТКУВАТИМЕМО РАЗОМ ІЗ НЕЗАЛЕЖНІСТЮ 30 РОКІВ ВІДНОВЛЕННЯ РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ІЄРАРХІЇ
– Владико, Ви стояли біля витоків відродження Римо-Католицької Церкви в нашій країні. Державі влітку виповниться 30 років, ви служите в Церкві священником понад 30 років. Знайшли римо-католики за 30 років своє місце на релігійній мапі? Задоволені ви розвитком Церкви?
– Я був висвячений 1990 року ще в Радянському Союзі і був свідком пострадянського зламу епох, бо вступав до семінарії ще в 1985 році. Тоді семінарії для римо-католиків були тільки в Прибалтиці, в Ризі викладали російською мовою, в Каунасі литовською мовою, тож в Ригу їхали абітурієнти мало не з усього Союзу.
1990 року після отримання священницьких свячень я спочатку працював у Бердичеві, потім у Житомирі, пізніше – на Сході України. Я бачив розвиток Церкви, спочатку бурхливий. Бо Римо-Католицька Церква була під пресингом, а коли з’явилася свобода, нові люди, нові парафії, натхнення і динаміка були просто вражаючими.
Важливим моментом було відновлення римо-католицької ієрархії. Це було в січні 1991 року. Тож ми вже святкували 30-річчя цієї події. Церква тоді починала своє нормальне упорядковане життя. Я бачив, як відбудовувалися дієцезіальні структури з нуля, був свідком заснування семінарії у Ворзелі. Чи ми маємо своє місце на релігійній карті? Однозначно. Ми намагаємося допомагати людям. І це відновлення, яке ми пройшли, і те, яка Римо-Католицька Церква є зараз… (робить паузу) Напевно, про це ніхто і не мріяв. Можливо ті, хто мав пророчий дар в часи СРСР, міг передбачити падіння Союзу, але побачити такою сьогоднішню РКЦ в Україні — це понад найбільш сміливі мрії. Маленьке порівняння: на території Києво-Житомирської дієцезії в той час було вісім парафій та п’ять священників. А тепер там служать 140 священників. Є телебачення, радіо, і ми дякуємо Господу за всі можливості, які ми отримали.
– Знаєте, я деколи думаю, що в православних було багато “тригерів” – лаври, монастирі, поруч Москва з її підйомом, яка в той час мала вплив на нас. Римо-католики швидко себе оприявнювали?
– Ми ж тут споконвіку, ми – автохтони, ми виросли на цій землі. Мої діди-прадіди католики завжди жили тут. Моя мама родом зі села біля Бердичева, де окрім однієї родини, всі були католиками. І таких сіл було багато. В центральній Україні живуть багато католиків. Наші віряни не лише легко оприявнилися. Ми почуваємося вдома.
Час незалежної України став унікальним для нас. У часи царської Росії Католицька Церква була гнана, переслідувана. Не завжди це було криваве переслідування, як в радянські часи, коли до 1937-38 рр священники були знищені чи сиділи в таборах, але воно було. Часи незалежної України це час свободи.
– Папа Римський Франциск призначив до України нового апостольського нунція – посла Ватикану – після майже річної перерви. Новим нунцієм став Вісвальдас Кульбокас, який дотепер був радником нунціатури. Він також піднесений до сану архієпископа. Ви знайомі з ним?
– Я не знайомий з новим нунцієм. Але думаю, що дипломат з пострадянської країни, яка зараз є членом ЄС, це добре, бо він краще розуміє і нашу дійсність, і ментальність, і наші прагнення.
– На ставлення архієпископа вплине те, що Литва (звідки він родом) є нашим другом?
– Напевно, – сміється, – ми дійсно друзі з Литвою, а сотні років тому ми були в одній державі. І це дуже відчувається на Волині, в Луцьку є замок Любарта, литовського князя. Один відомий історик Литви казав, що литовський період, ці 200 років, були забуті українськими істориками.
У Луцьку багато пам’яток того часу. Я думаю, що кожен нунцій, який перебував в Україні, мав не просто гарне ставлення, а й любов до України і робив усе, щоб допомогти нашій державі. Ми завжди мали дуже добрі відносини із Ватиканом. Але нунцій — дипломатичний представник, він представляє Святійшого Отця, допомагає встановити добрі відносини, контакти із апостольською столицею та урядовими структурами.
– Нещодавно від президента Зеленського надійшло запрошення приїхати в Україну Папі Франциску. Як в Ватикані приймаються рішення про візити? З огляду на духовну атмосферу, релігійну ситуацію чи політичний ландшафт?
– Я не працював на цій кухні, тому не можу сказати, як Ватикан та Святійший Отець приймають рішення. Але йому надходить дуже багато запрошень з цілого світу. І мені здається, що Папа вирішує, де потреба у його візиті є більшою. Нещодавно Папа відвідав Ірак. Це було сміливе рішення. Ірак дуже потребує, щоб хтось говорив цим людям про примирення. Для нас приїзд Папи був би великою підтримкою. Святійший Отець міг би підкріпити нас своєю присутністю, молитвою, своїм словом. Тим більше, що в нас війна. Але враховуючи його зайнятість, не знаю, чи це можливо.
Я, наприклад, дуже вдячний Богові, що 20 років тому нас відвідав Папа Іван Павло ІІ. Для нас це було чудо. В тих умовах це здавалося нереальним. Але завдяки його бажанню (він дуже хотів відвідати Україну, думаю, він і сьогодні з Неба любить наш народ і нашу державу), так само як завдяки тогочасному нунцію і президенту Кучмі це стало можливим. Цей візит відбувся і є за що Богу дякувати.
ОКРІМ ІВАНА ПАВЛА ІІ, Я НЕ ПАМ’ЯТАЮ НІ ДО НЬОГО, НІ ПІСЛЯ НЬОГО ЖОДНОЇ ЛЮДИНИ, ЯКА Б ТАК СТАВИЛАСЯ ДО УКРАЇНИ
– Я на вашому сайті побачила молитву Івана Павла ІІ за Україну. Дуже зворушливу, де він просить Бога зглянутися на “спадкоємців Хрещення Русі, які від Твого заступництва очікують, щоб корінь християнства міг побачити сяйво нового розквіту”. І головне – на молитву зайшло понад шість тисяч людей. Зайшли, значить молилися. Українські католики таки почуваються солідарною спільнотою?
– Щодо святого Івана Павла ІІ, то я не пам’ятаю ні до нього, ні після нього жодної людини, яка б так ставилася до України. І слова молитви наче відтворили той візит, він приїхав і говорив про нашу людську та християнську єдність. Що, власне, Київ став джерелом християнства, звідки світло віри розпроменіло на східнослов’янські землі. Тоді якраз було свято Різдва Святого Івана Хрестителя, і в його проповіді прозвучало, що це день народження християнства, яке пішло з Києва. Він казав про єдність християн і любов до тих, хто Христа ще не пізнав.
А про солідарність католиків? То вона не лише в Україні. Спільність католиків є плодом служіння Папи Римського. Це дає дуже велику єдність. Попри те, що ми різні люди і маємо різні погляди, але завдяки церковній єдності, завдяки Папі, ми єдині. Бо він є слугою всіх слуг Божих. Багато українців виїжджає з країни, але католик всюди у себе вдома. Бо всюди є храм і є служба.
– Ми говоримо напередодні річниці Волинської трагедії – дати, коли в українсько-польському конфлікті воєнних часів була проведена антипольська акція. Не заважатиме цей важкий епізод фактично тогочасної війни нашому екуменічному діалогу в Луцьку?
– На Волині ми (не лише римо-католики) вважаємо, що це річниця, коли треба насамперед молитися. За померлих та за примирення. Ця річниця у нас вшановується у другу неділю липня. У суботу ми молимось на цвинтарі чи на місці зруйнованого храму чи села, присутні посол чи консул Республіки Польщі, місцева влада, православні брати, люди з місцевих сил та гості з Польщі. Це спільна молитва. Це День пам’яті жертв людської ненависті на Волині в часі ІІ Світової війни. У неділю відправляється служба в кафедральному соборі в Луцьку. На Волині це дні пам’яті і молитви. Якщо навколо цих подій виникають проблеми, то вони не з Волині, а з інших місць.
– Ну, першу акцію, присвячену волинській драмі, десять років тому провів Вадим Колєсніченко, проросійський політик з Партії регіонів, який перебуває зараз в РФ. І цікаво, що виставку про волинську драму він ілюстрував фотографіями німецьких погромів, які у Львові проводили німці. Тобто експонатами, які не дають ні правдивої документалістики, ні контексту.
– Політики використовують у своїх інтересах не лише Волинську трагедію, а різні історичні події. У політиків свої погляди, але якщо йдеться про реакцію віруючих людей, незалежно від конфесійної приналежності, то це молитовна солідарність, розуміння, що це була трагедія, смуток, усвідомлення, що це не повинно повторитися.
А щодо екуменічного діалогу, то ні, це не заважає. На Волині є обласна Рада Церков, де зустрічаються представники всіх конфесій регіону. Так само, як Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій стала голосом віруючих всієї України і дала унікальний зразок церковно-державної співпраці, ми також вирішуємо актуальні питання для області. Жодне минуле не заважатиме діалогу, якщо є бажання обох сторін розмовляти.
– Не так давно єпископ Вселенського Патріархату Еммануїл дав інтерв’ю ЗМІ Ватикану про те, щоб було б добре, якби православні та католики разом святкували Великдень. Це — крок до нової дати обчислення, чи мрія про зближення?
– Обчислення дати — не догмат віри, а питання церковної дисципліни. Тому якщо Папа вирішить, що ми маємо святкувати спільно, у нас не буде проблем. Скаже Папа святкувати 30 травня (сміється) – буде 30 травня. Я думаю, що це непринципове питання. Є латинська приказка: «Останнє слово за Римом».
Звичайно, що спільна дата святкування була б добрим кроком. Чи переходити на новоюліанський календар, за яким живе більшість православних помісних церков, це не наша справа — це справа наших православних братів України.
– Та новий календар це вже пора. Але ж ви знаєте, що наші північні несповна розуму брати при цьому будуть тикати перстом та кричати: «Вот відієте, ето окатолічіваніє». Ще й почнуть тягати стареньких вірянок на хресні ходи, щоб вони стояли у вірі за Москву та за стару дату. Мусимо зважати.
– Ну, як вирішать наші православні брати.
– Я стежила за ситуацією в Римо-Католицькій Церкві, коли у Німеччині кілька десятків парафій всупереч рішенню Ватикану заявили, що вони благословлятимуть ЛГБТ-шлюби? Сотня священників-“путчистів” – це не розкол як для Риму, у яких чотири мільярди вірян. Але ситуація потребує вирішення, чи не так?
– У Німеччині зараз нунцій, який був при візиті у нас Івана Павла ІІ, архієпископ Нікола Етерович, і він тримає руку на пульсі.
Там та сама Католицька Церква, але все трохи по-іншому. І теологічна освіта, і духовні практики в різних країнах мають відмінності. Німецькі католики вийдуть на компроміс. Такі діалоги та протести — певна проблема сучасного світу. Я надіюся, що не буде проблеми, і Католицька Церква Німеччини збереже вірність навчанню Святого Письма та Церкви.
– Нещодавно Ватикан зробив крок до беатифікації одного із засновників ЄС Робера Шумана. Багато людей із подивуванням взнали, що батьки європейського проекту були дуже побожними. А зараз докладають зусиль з беатифікації начебто ще одного засновника ЄС – прем’єр-міністра Італії Альчіде де Гаспері. Вам не здається, що це перебір?
– Перебору не буде, якщо він дійсно був святою людиною, – сміється, – але процеси з беатифікації тривають дуже довго, процедура складна, постать особи вивчається дуже ретельно, тому за це не варто переживати. Визнання Робера Шумана блаженним дійсно стало би для багатьох політиків добрим прикладом. Засновники ЄС створили такий успішний проект з християнських міркувань, з бажання миру в Європі. На жаль, сучасна Європа часто соромиться своїх християнських коренів. Ясно, що це не на користь ані свободі, ані демократії.
– Ще раз про католицизм та Європу. Нещодавно я прослухала чудову лекцію українського філософа-консерватора Андрія Баумейстера. Лекція буда присвячена монашим орденам, які фактично створили Європу. Баумейстер розповів про образ працюючого ченця – символ середньовічної Європи. Про те, що монаші ордени зберігали пам’ять континенту (коли в своїх хроніках фіксували історичні події), створили архітектурні стилі, інфраструктуру, сільське господарство, бухоблік. Ченці – це, мовляв, дороги, мости, пиво, хліб, технології, будівництво, архітектурні стилі, меценати науки і мистецтва. Баумейстер каже, що вони створили модель європейського суспільства, і що від тих міжнародних корпорацій духу живилися Лок, Декарт, Лейбніц, Спіноза. Що з цього можемо знайти в сучасній Україні? Чи є такі ордени? Як католицьке монашество представлене в Україні?
– У незалежній Україні представлено дуже багато орденів. Правда, на відміну від православних братів, у нас дещо інший характер монашества. Кожний орден чи згромадження має свою структуру і традицію. Вони могли бути засновані дуже давно або недавно, 100 років тому чи у наш час, як відповідь на якусь конкретну потребу суспільства чи Церкви. У кожного своя харизма, свій дар. Салезіанці працюють з молоддю, у них є школа в Житомирі, центр для молоді в Коростишеві та Одесі.
Я був у салезіанців у Румунії, там вони теж працюють з молоддю, дають професійну освіту, навчають молитві, займаються спортом. У нас є жіночі згромадження, які опікуються будинками матері та дитини, будинками для сиріт. Через їхні руки пройшло зо дві сотні жінок з маленькими дітьми. Один з таких будинків було нещодавно відкрито під Києвом. Інші займаються катехизацією. Монаше життя відрізняється від середньовічної діяльності монастирів (монахи-бенедиктинці сьогодні не будуть вчити агрокультури, як це вони робили у середньовіччі), але це великий дар для Церкви, і ченці та черниці приносять суспільству свої дуже специфічні і дуже багаті плоди.
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».
